Саме цього дня, 17 грудня, сім років тому сніг притрусив поетові сліди. Вже не ходитиме Олег. Навіки пішов. Одначе навічно й зостався… Чогось, мимоволі, згадується мені, принагідно, невелика Ґудзева клітка з порцеляновою пташкою, з часів Юркового мешкання у Лишеги на столичному Княжому Затоні.
Прикінцевого червневого дня 2013 року зателефонував Олегові, аби її взяти. Юрко, якогось часу, десь на півроку, коли Лишега був в Америці, замешкав його однокімнатну квартиру (верхнім і нижнім поверхами сусідили Михайло Григорів та Евген Пашковський). Після пам’ятного вечора по Іванові Козаченку в приміщенні Центральної Ради, що на Володимирській вулиці в Києві, Ґудзь запросив до себе на гостину. При свічці, богемно, пом’янули Івана, – вільно розсипана підлогою шипшина, кетяги калини, грабовий брус, на всю довжину кімнати, до цього прихильно спонукали, витворюючи своєрідне вечорове осоння.
…Того ж таки року, початком другого літнього місяця на поетичних читаннях «Липневий янгол», у Немиленській школі, де Юрко вчився, а потім і вчителював, я передав той дарунок до його, Ґудзевого, музею. Листопадом місяцем, смертного для Олега року, кілька разів перетнулися з ним у музеї-квартирі Павла Тичини, у нашого спільного друга, завідувача відділу фондів та наукової роботи Григорія Донця.
Закавували. В розмові – природою – згадався Юрко.
— У мене лишилося чимало з його побутових речей, — повів повагом Олег, — книжки, занотовані думки в них, рукописи, записники, публікації.
Домовилися, що Лишега все те, поступово, через мене, передаватиме до музею… Одначе не судилося-не склалося: 17-го грудня 2014 року Олега Лишеги не стало. Певно, треба робити все вчасно. І бажано – за життя.
… Востаннє перетнулися з Олегом в Інституті літератури, у Миколи Сулими.
— Приїжджай увечері – погомонимо, – припросив Олег.
На Княжий Затон, 17, що на Осокорках, у Олегову хату дістався десь під дванадцяту ночі. Олег просив, аби якомога пізніше: хотів попрацювати. Лишега зварив збірної поетичної народної каші. Дістав кальвадосового, на зернах, вина. Заночували до рана. Олег, при столі, хазяйнував. Я замешкав кухонну кушетку, що на ній неоднораз доводилося добувати наступного дня.
Зранку переснідали.
– Сашко, маю йти до Михайла, – мовив Лишега. – Біда з ним.
Григорів останнім часом узявся хазяйнувати, пильнувати яку-не-яку господарку і давати побутовий лад своїй однокімнатній оселі. Якогось вечора подався був під стелю – розібратися з електрикою. Як раптом «хеопсова» піраміда, що він її звів і яка підняла його «під небо», завалилася – Михайло опинився долі. Лишега, що сусідив тут-таки, підняв, поставив, став допомагати-доглядати, позаяк травма, що її зазнав Семенович, була заважка і вельми: пересувався потому повагом, рухаючи перед собою овально-окружний медичний бруствер.
– Він же не постукає, не гукне, не попросить. Ти ж знаєш. Відчуй. Здогадайся сам. Отож, мушу, — жартома кинув Лишега, коли я вже відходив.
Помер Олег у Дарницькій лікарні на Червоному хуторі. У тій лікарні, на тому ж таки Червоному хуторі 4 січня переставився і Михайло Григорів. Знакова лікарня. Штабелями укладає українську поезію.
Гриць Донець дав Сонце: купив тобі, нарешті, Олегове «Старе золото», каже, в книгарні «Є». Золото старе. Одначе не потьмяніє. Ніколи. Про Олега Лишегу як першого лавреата премії міжнароднього ПЕН-клубу, його дисидентство, інші поетові поважні чесноти – хай уже хтось інший напише…
Олександр Сопронюк
