Культура

Свічка для Довженка

Сьогодні, 25 листопада, річниця від дня смерті Олександра ДОВЖЕНКА. Він помер 1956 року у своїй московській квартирі на Кутузовському проспекті, пізно увечері, о 23-й… Так само, як і сьогодні, була неділя.

Попри постійні проблеми із серцем та і здоров’ям загалом (в його листах і щоденнику багато записів про стан здоров’я) смерть була несподіваною. Бо ж з дня на день мала початися робота над фільмом «Поема про море»…

Хоча коли перечитуєш його записи, постійне відчуття, що він на межі життя і смерті. Від самого початку війни, коли опинився в Ашхабаді, в евакуації, одрізаним від батьків, від Києва, України. Екзистенційний страх терзав його душу — і не тільки за себе. За Україну передусім. Йому видавалося, й незрідка, що Україна загинула, затиснута між двома монстрами, Гітлерівською Німеччиною і Сталінським СРСР.

За це ж і шпетив його вже у 44-му вождь всіх трудящих — як то він, в «Україні в огні», посеред війни, коли треба було перетворитися на суцільний метал, пожалів свою Вітчизну. Жінок, жінку пожалів — бо ж у ній, і тільки в ній майбутнє, а коли її тіло шматується — майбутнє закривається кривавим маревом. Він, епік, пожалів жінок, хоча вони ж бо тільки матеріал історії і аж ніяк не її суб’єкт (тоді ще так було).

В опалі, посунутий на маргінеси, Довженко прагнув, уже по війні, вернути собі віру в доцільність і святість комуністичної ідеології. На будівництві Каховської ГЕС іноді видавалось, що та віра і справді перетворюється на щось реально-життєве. Навряд чи помічав, що більше скидається не на пророка лівих ідей, які так засліпили його покоління, а на сліпого Фауста, котрий так само мріяв збудувати греблю, аби відвоювати життєвий простір у моря.

Пригадуєте?
Мефістофель скликає лемурів, злих духів, аби приготувати могилу для Фауста. І вже тішиться тим, що душа того потрапить йому до рук. Сліпий Фауст чує дзвін лопат, і йому здається, що це його народ займається будівництвом греблі. А то рили йому могилу… А то вже наближалась смерть. Та тільки Мефістофель програє і янголи віднесуть душу Фауста на небеса. Хочеться вірити, що там само витає і Довженкова душа.

Тільки навряд чи вона упокоїлась.
Мабуть, і нині терзають її смутні болі за Україну, яку люто розпинають як «свої діти», так і нащадки сталевого вождя всіх народів. І так хочеться їй вернутися в Україну, на Дніпрові кручі, аби «було видно, було чути»…

Тільки над Довженковою могилою на московському Новодівичому цвинтарі сьогодні тихо, небо заткано важкими осінніми хмарами. Холодно, вогко. А на пам’ятнику світяться слова: «УМЕР В ВОСКРЕСЕНЬЕ». Значить воскресіння ще буде…

Поставлю я увечері свічку, запалю її і буду дивитись на той вогник. До свічі має прилетіти душа його…

Сергій Тримбач

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.