Не знаю, чи є в мене якийсь педагогічний дар. А втім, я майже два роки був на ставці доцента Інституту журналістики Шевченкового університету. І згадую про це тільки тому, що славний інститут познайомив мене з великим учителем талантів, безмежно обдарованим науковцем і письменником Віталієм Святовцем.
Важко уявити нашого друга сердитим чи роздратованим. Його сонячне обличчя завжди випромінювало божественну доброту.
Ось іду я на лекцію невдоволений, заклопотаний. А назустріч – ясноокий, усміхнений Віталій Федорович.
– Щось, може, сталося? – питає.
– Сталося! – вигукую з таким наголосом, наче у всьому винен мій стурбований колега.
Мабуть, на тому розмова й закінчилася б, якби переді мною стояв хтось інший, а не Святовець. Він дивився так занепокоєно і співчутливо, що мимоволі довелося відкривати свою душу.
– Розумієте, – ділюся наболілим, – важко поєднувати обов’язки головного редактора і викладача. А тут ще й філологічні проблеми. Не подобається назва мого курсу. Ну, яка тут крамола? Поетика публіцистичного твору. Ясно ж кожному. Не про вірші мова…
Кудись ходив совісний Святовець, із кимось домовлявся. І все наче б само собою вгамувалося. Тему затвердили! Отакий характер. Де тихим словом, а де і власним ділом найскладніший вузол умів розв’язати.
Можна було позаздрити його студентам і вихованцям. Віталій Святовець відкривав їм неосяжні глибини рідного слова. Він дарував їм тільки те, що переплавилося у вогнекипучому горнилі його невгамовного творчого духу. Інакше кажучи – те, що злитками чистого золота збагатило його дивовижно доступні, сказати б, демократизовані мовознавчі та літературознавчі книжки.
Не для красного слова зізнаюся.
Коли не пишеться, коли настає виснажлива пауза, дістаю з полиці чи то філігранний «Словник тропів і стилістичних фігур», чи то повнозерну збірку нарисів «Художня деталь в українській прозі». Ще і ще раз переглядаю, передумую читане-перечитане – і мовби чую тихий голос, бачу світле, добротою осяяне рідне обличчя.
Хтозна що це – чудасія чи навіювання.
Але настає якесь незбагненне прояснення. І вже не лякає тебе сліпучий аркуш білого паперу. Хоча як сказати. Коли подумаєш, то жодної містики тут немає. Надто міцно, цілком органічно поєдналися в душі Святовця таланти словозная і словотворця. Ось чому в історію літератури він увійшов ще і як вірний своєму покликанню істинно дитячий письменник.
Мені часто доводиться спілкуватися з головним редактором дуже популярного дитячого журналу «Дзвіночок» Лесею Пилип’юк. Багато літ Віталій Федорович був членом редколегії цього журналу. Але не тільки тому так часто публікувалися тут його оповідання. Просто в нього завжди можна було знайти те, що нагально потрібне саме в цьому номері, саме в цей період нашого життя.
Час минає, а слово зостається.
Як зоряне відлуння, чується телефонний дзвінок із добровісного карпатського містечка Рогатина. Це не просто дзвінок, а золотоголосий «Дзвіночок». Ми розмовляємо з Лесею Яківною про журнал, про щоденні редакційні турботи. Та хоч би що ми обговорювали, у всьому озивається дитинно чисте слово незабутнього, незамінного Віталія Святовця.
Видно, сам Бог подарував йому таке небесне родове наймення. І може, десь там, у космічному вирії чує він зараз молоді знайомі голоси…
Не забувають Учителя рідні діти його слова, його долі. Вони – свята надія Святовця.
Петро Перебийніс
