Такий світлий, такий тривожний Великдень – перший цієї війни. Передсвяткові прибирання – о-ох, скільки тих шибок помити, килимів витрусити, забутих кутків вимести! З випічкою встигнути, і щоб дріжджове тісто на паски піднялося гарно, і якісь там ще смаколики до столу. А писанки намалювати, а кошика зранку до церкви зібрати…
Маю почуття навіть… провини? Через те, що цьогоріч займалася, як завжди, цими клопотами. Бо живу далеко від війни і знаю про її жахи з новин. Та від знайомих, яким пощастило вирватися з пекла, і чимало з яких даху над головою вже не мають. Натомість я можу чепурити до Великодня мою оселю з цілими стінами і вікнами; місити тісто до свята в своїй, не чужій хаті. Чудово усвідомлюючи, що багато хто із співгромадян буде щасливий отримати хоч маленьку-символічну і без жодних цукатів пасочку. Її принесуть волонтери у закордонні центри для біженців. Боже мій, яке ж це щастя насправді – жити звичним життям!
А тисячам осиротілих дітей буде не до фарбування писанок. Чимало з них напевне понесуть їх, кимось подарованих, на могили батьків, похованих просто в дворах – як той шестирічний хлопчик-харків’янин з дорослим поглядом, що складає мамі консерви на свіже поховання поруч з домом. Вона померла від голоду, поки ховалася у підвалі від російських бомб.
А десятки тисяч розстріляних, закатованих, згвалтованих, спалених живцем – вони також дуже чекали цього Великодня! Нехай там, де опинилися зараз, янголи прихилять щонайяскравіших веселок для їхніх небесних писанок. І щоб найсолодшими, найпухкішими були паски з сонячного проміння. Тим часом, ми, хто живі, кого обминула біда, мусимо бути їхніми голосами і нагадувати, нагадувати, не соромитися нагадувати про їхню жертву іншим живим – постійно. І в ці святкові дні, і в будні після них, і тоді, коли сьогоднішня війна стане історією.
Бо Великдень – це торжество життя у щонайповнішому його вимірі. Перемога Світла над темрявою, Правди над брехнею, Добра над злом. Бо як воскрес Спаситель, так само мусить воскреснути і, врешті, відбутися на Землі справедливість – для тих, кого її позбавили. А надто для тих, хто позбавив.
І вже точно нічого спільного не має з нею — ані з праведністю та милосердям — вселенське цьогорічне ганьбисько у Ватикані. З показушним носінням хреста українкою та росіянкою. Годі й вигадати витонченішого знущання з моєї країни, понівеченої ерефською дикістю. Приз за блюзнірство року вручається Папі Римському Франциску. Мені, як католичці, соромно за такого лідера моєї церкви.
Та ключове слово цього Великодня, все ж таки – «Перемога». Смертю наших загиблих, вогнем світлої про них пам’яті, смерть подолаємо – як і всіх, хто її нам несе. Тому з нами надія і наше світле свято. З яким щиро вітаю усіх своїх друзів та родину. Христос Воскрес!
Людмила Пустельник, США
