Це мої особисті знімки. З вернісажів, театрів, презентацій усіляких культурних заходів, на яких я була в якості арт-блогера та просто любителя мистецтва. На жаль, таких у мене більше, ніж мені б хотілося. Бо свідчать вони, що ми не маємо державної протиотрути проти засилля ворожої культури, яка тихо душить Європу…
Наша безпека, як і перемога, залежать від нас самих… Ні картина, де погранці стелять українцям килимок зі словом «Welcome!», а інших біженців тримають за колючим дротом, ні інша із нищівно-сатиричним зауваженням поліціянтів: «Я не думав, що вони будуть так швидко тут» (тобто в Євросоюзі) не потребують коментарів. Вони намальовані відомими світовими художниками і прикрашали Набережну Вільсона на 
Женевському озері, якраз навпроти того знаменитого Палацу Вільсона, підрозділу ООН, дипломатичного дому, де проводяться міжнародні перемовини, в тому числі і щодо України, і цю виставку протягом півтора місяців побачили не лише дипломати, а й тисячі туристів з усього світу.
Женева — центр дипломатії, де працює понад 200 крупних міжнародних організацій, які мають двадцятиповерхові офіси із тисячами працівників. Тому це місто — модель та зріз європейського суспільства, місто, яке формує ставлення до багатьох речей, в тому числі і до нас.
Здавалося б, що наша культура та мистецтво мали б бути представлені тут належним чином. Оксана Забужко влучно назвала російську культуру найміцнішою «маскувальною сіткою, яка зараз надійно захищає російські танки»… Пані Оксана побувала у Женеві якраз під час найбільшого європейського Книжкового Салону, який проводиться тут щороку та збирає добрих півмільйона книголюбів, видавців, письменників з усього світу.
На кількох гектарах площі у Palexpo я бачила потужні виставки та презентації літератури навіть із Африки, але не бачила української. Не було тут виступів та зустрічей із європейськими читачами ні самої Оксани Забужко, ні наших прижиттєвих класиків Сергія Жадана чи Тамари Горіха Зерня, як не було видань Кобзаря чи Лесі Українки. І не побачиш української літератури на полицях у триповерховому Будинку книги на Rue de Marche, де легко знайти великий відділ літератури російською мовою російських письменників…
І щоб показати дітям «Мавку» за мотивами Лесі Українки, українські мігранти були змушені їхати у сусіднє французське містечко, де на відміну від Женеви цей мультфільм був у прокаті…
Я не прихильниця Зе, як і не прихильниця його попередників, але, як українка, я була просто обурена яскравою інсталяцією під назвою «Всюди, крім пустелі» у величному Музеї історіі та мистецтва, де відгодований чоловік у жовто-блакитній одежині та у масці клоуна, яка підкреслює чорну щетину, вальяжно 
розвалився посеред великого залу, і я не встигла зафільмувати момент, коли один темношкірий відвідувач ногою жартома показав своїй дівчині, як хотів би відфутболити цього клоуна…
У музично-театральній Женеві важко дістати квиток на прем‘єру «Брати Карамазови» Достоєвського у Comedie-Geneva, яку привезли з Парижу, чи на гучні опери «Катя Кабанова» за Островським та «Леді Макбет із Мсценського повіту» за Лєсковим, які блискуче поставили у величному Grand Theatre найвідоміші світові режисери. Тут, де музика звучить із кожного вікна, і де дітей приймають до консерваторії із чотирьох років, аншлаги на виступи російських музикантів: від петербурзької рок-групи «Сплін» до класичних пасажів російського скрипаля Максима Венгерова, а рекламні щити яскраво уквітчані запрошеннями до навчання у російській музично-художній школі «Матрьошка»…
У цьому інтелектуальному місті, де кожен п’ятикласник відрізнить Моне від Мане, майже півроку в художньому музеі RAT були аншлаги на виставку колекції Національного музею «Київська картинна галерея», на яку мені вдалося потрапити вже перед закриттям. Народу та екскурсій, організованих різними мовами, дійсно, було багато.
Але навіщо нами тут були представлені Павло Свєдомський, Костянтин Коровін та багато інших російських художників? Цікаво, як би франкомовна публіка відреагувала на полотно капітана царської арміі Павла Федотова «Французскіє мародьори в російской дєрєвнє в 1812 году», коли б його сюди привезли замість його картини «Гравці»…
Більшість російських художників розписували Володимирський собор у Києві — розповідали екскурсоводи. Під багатьма картинами це було написано чорним по білому, із чого західний глядач робив висновок про наше спільне духовно-культурне минуле, і про те, що ми «одін нарот», а тому не все так однозначно… У мене немає ніяких ні претензій, ні закидів до європейської країни, я вдячна, що вона робить для нас все, що може, і це не її парафія — пропагувати нашу культуру. Для цього ми маємо та фінансуємо зі своїх податків Міністерство культури України із усіма його відомствами, управліннями та фондами, яким би позаздрив скромний Мінкульт тієї ж Швейцарії.
То чому нашу культуру та мистецтво власними силами у Європі просувають артистка Наталія Половинка чи сценаристка Наталка Ворожбит, письменниця Оксана Забужко чи драматургиня, режисерка та перекладачка Неда Неждана та інші ентузіастки? То навіщо нам годувати дармоїдів із Мінкульту, які ховаються за тендітними спинами цих небайдужих сподвижниць…
На виставці полотен Київської картинноі галереї я довго стояла біля картини Свєдомського «Поховані в квітах». Де один римський імператор запросив на бенкет своїх ворогів, прикрасивши залу квітами. Ті квіти падають із отворів у стелі доти, доки не задушать гостей своїм ароматом… Чи виживемо ми, якщо не знайдемо протиотруту від квітів російськоі культури…
Людмила Семенюк
