У середині 1990-х я звернувся до «живої легенди» — відомого літературознавця Григорія Костюка, який мешкав тоді біля Вашингтона, з проханням надіслати для публікації у редагованих мною детройтських «Українських вістях» (США) «щось про Осьмачку» (1895-1962).
Секретаріат Національної Спілки письменників України закликає владу до конструктивного вирішення питання Шевченківської премії та її модернізації.
Заява секретаріату Національної спілки письменників України
… ви,
люди,
нащо несу до вас
своє серце?
Нащо несу до вас
свою любов?
За що вам продаюся?
Це мої особисті знімки. З вернісажів, театрів, презентацій усіляких культурних заходів, на яких я була в якості арт-блогера та просто любителя мистецтва. На жаль, таких у мене більше, ніж мені б хотілося. Бо свідчать вони, що ми не маємо державної протиотрути проти засилля ворожої культури, яка тихо душить Європу…
«Мам, це ж Олег! Наш сусід. Пам’ятаєш???» – написала мені донька місяць тому і прислала фото, яке я за пару годин до її повідомлення публікувала в новині про загибель ще одного Захисника з Нікополя. О, Боже! Та-ак… Так, пам’ятаю… Це ж Олег… Яке горе… А я й не впізнала його одразу… Це ж той хлопець, що трохи залицявся до моєї Дарини минулої весни. Писав їй листи, а у листах були вірші. Я дивувалася – це ж треба, такий романтик! Листи надсилає – хоча живе через дорогу. Вірші…
