«Мам, це ж Олег! Наш сусід. Пам’ятаєш???» – написала мені донька місяць тому і прислала фото, яке я за пару годин до її повідомлення публікувала в новині про загибель ще одного Захисника з Нікополя. О, Боже! Та-ак… Так, пам’ятаю… Це ж Олег… Яке горе… А я й не впізнала його одразу… Це ж той хлопець, що трохи залицявся до моєї Дарини минулої весни. Писав їй листи, а у листах були вірші. Я дивувалася – це ж треба, такий романтик! Листи надсилає – хоча живе через дорогу. Вірші…
У Олега є молодший братик, і ми одного разу водили до них у гості Вовку. Діти довго гралися разом. Коли я прийшла за Вовкою, його вивів Олег. Він вийшов за двір і стояв під білосніжним цвітом дерев. Такий юний і 
гарний. Посміхався і дивився в очі.
Як виявилося, то був його останній квітень.
Юний нікополець Олег Мірошниченко загинув наприкінці цього березня на Луганському напрямку. Йому був лише 21 рік. Він став на Захист Батьківщини одразу, закінчивши університет у травні. Вже йшла страшна повномасштабна війна, а він підписав контракт. Очевидно, добре розуміючи, що робить і чим ризикує.
Я пишу це через місяць після його загибелі. Бо ці очі ніяк не відпускають. Бо не можу не думати про його батьків. Бо не йде з пам’яті сповнений життя, надій і мрій хлопець під білосніжним цвітом у квітні, який став для нього останнім.
А скільки їх… Скільки горя… Болить.
Вічна пам’ять УСІМ.
Катерина Андрус
