Після чергової трагедії у Харкові, яка вразила книжкову галузь, колега Віталій Запека вчергове послав нагуй Пушкіна і Достоєвського. Послати Пушкіна — це правильно, але традиційно. Це правила хорошого тону. Але остаточно прозріти означає послати нагуй так званих хороших русских. Бо Пушкін – це Путін або Кіркоров. А ось Чехов – це Шендерович або Ходорковський.
Тому посилати краще тих, хто не посланий до кінця через упертий сентимент частини свідомих українців. Це троє письменників і один режисер. Які досі є, су*а, іконами навіть для тих, хто аргументовано називає Достоєвського гавном. Чехов, брати Стругацькі і Андрій Тарковський.
Причому двом із переліку наполегливо приписують українське походження. Хоча Донбас — це Україна, але уродженець Донбасу режисер Бортко — махровий сталініст.
Чехов маскується під м’якотілого інтелігента з високим рівнем емпатії. Стругацькі — під тих, хто тримає дулю в кишені. Бо мої ровесники знають: у СССР інтелігенція, особливо технічна, перлася не від детективів Вайнерів, а від фантастики Стругацьких. Там же, бля*ь, критика режиму.
Весь цей Арканар, усі ці сірі солдати… Ну а Тарковський — ідеал для невизнаних геніїв. Занудство і древнерусская точка вищої проби. Що дорівнювало в СССР дисиденству та боротьбі з режимом. Хоча цього так званого забороненого постійно ставили в студійні плани. І давали бюджети, які Параджанову не снилися. Де там сидів Тарковський, коли щемили Параджанова й забороняли фільми інших українських колег цього нащадка українських корифеїв?
Зрозуміти це і знайти в собі сміливість послати Чехова, Стругацьких і Тарковського — треба. Хоча не всі, кого я знаю і поважаю, це досі розуміють.
Андрій Кокотюха
