Я й забув, що на цій книжці автограф самого Вінграновського, бо було це наче в іншому житті: просвітянський вечір видатного поета. Схоже, що саме тоді я й автограф отримав. У редактора “Гарту” я випросив “Волгу” (з транспортом тоді було туго, а у Вінграновського чи то нога боліла, чи то він паничився) та й привіз класика у музей Коцюбинського — чернігівська “Просвіта” проводила тоді такі творчі зустрічі.
Сама по собі зустріч не дуже вдалася, бо Микола Степанович артистично прочитав зо два-три вірші (точно пам’ятаю, що була “Синьйорито акаціє, добрий вечір”), а далі стали одна перед одною вискакувати емоційні жіночки, які замість того, щоб слухати геніального поета, край мали вилити на нього свого єлею, щоб собою похизуватися на фоні улюбленого поета…
Цікаво проте, що коли я приїхав забирати поета з київської квартири на Чкалова — він зустрів мене в розкішному азійському халаті, а під стіною стояла справжня шабля (“тренуюся!”). На стіні була ікона чернігівського святого Феодосія Углицького, на що я й 
звернув мимоволі увагу та Микола Степанович заперечив:”Ні, то святий Миколай!”. Не певен чи я його переконав, але образ Феодосія я таки знав непомильно…
Проїжджали біля станції метро “Лісова” і Вінграновський послав мене за пивом. А грошей дав стільки, що вистачало на півдесятка пляшок, чи й більше. Я здивувався — нащо стільки? Класик строго виповів: “Воно шо – скисне?!”. Я виконав його загад…
Що ж до самого роману – він цілком у стилі Вінграновського. Тут не тільки гетьман український і поляки з татарами, але й арабська принцеса, і китаєць У Пі, а літо було таке мокре, що чорні, сірі і руді коти з мокрого поля носили мишей мішками…
На книзі автограф: «Василеві з любов’ю Микола Вінграновський. Київ – травень – 1999 рік».
Василь Чепурний
