…………………………………………………..
Товариство, яке мені діло,
чи я перший поет, чи останній?
Надівайте корони і йдіть,
отверзайте уста…
Товариство, яке мені діло,
чи я пізній предтеча, чи ранній?
Удавайте пророків і йдіть
отверзайте уста…
Там за мною, за мною
я не знаю, там скільки іде!
Перед мене твердою ходою
наступаючий день.
Там за мною, за мною, за мною
і від плуга, й від трудних станків.
Перед мене щасливеє море,
море голів…
Ну куди ж я піду після цього,
ну куди ж я оглянусь на вас,
коли сонце пронизує розум,
сонце уста?
Я дійшов свого зросту і сили,
я побачив ясне в далині.
Товариство, яке мені діло,
чи я перший, чи ні?
(Павло Тичина. За всіх скажу… 1922)
Натрапилося мені останнє прижиттєве вибране Павла Тичини «Тополі арфи гнуть» (К. 1963). Читав його з інтересом і сумом. Тичина до смерти носив за плечима страх сталінського терору, як гоголівський Вакула носив чорта в мішку за плечима — і хрущовська відлига не відігріла його серце, і він не спромігся, як той же Рильський, на «третє цвітіння». Вірші хрущовської доби у Тичини зашкалюють комуністичними гаслами і транспорантами: «Слухаєм Леніна» ( книжка «Могутність нам дана», 1953), «І сказав Богдан» (книжка «Ми свідомість людства», 1957), «Сад садив нам Ленін» (книжка «Зростай, пречудовий світе», 1960), «Ти, чудесная Росіє!» (книжка «Комунізму далі видні», 1961).
Юні шістдесятники-дебютанти (Симоненко, Вінграновський, Драч) в світоглядному плані були сміливішими за Тичину, бо терор і переслідування їх чекали в майбутньому, і більшість з них пішла на зговір з дияволом, аби зберегти індивідуальний комфорт, — простір вони теж втратили, і вже не відновили.
Але Тичина, арфодужний Тичина залишається німим свідком звинувачення тоталітаризму, який, як і господь «стихи простить і епіграмний дощ», лиш не простить внутрішньої свободи поета.
Євген Баран
