Мені вистачає навіть цих слів «Титанік українського письменства», щоб оцінити ситуацію з українською літературою. І я знаю, як це сприймуть одні, другі й треті. Якщо московити кажуть, «Ви всьо врьоте», то українці натомість починають сумніватися в адекватності людини, яка каже їм правду. Я радше звертаюся до тих, хто зараз пише і планує видати книгу в Україні, підбираючи видавництво, яке відповідає тематиці чи жанру його твору.
Давно хотів підняти цю тему. Попри те, що можна лише вітати наявність читацьких груп в Інтернеті – і більше того, саме «власне читачі», не професійні критики чи оглядачі – відкривають глибини і несподівані сторони твору (бо реагують не менше серцем, ніж розумом), – усе частіше зустрічаються БС, «безапеляційні судді». Про річ, яка визнана в багатьох країнах, якась Світлана або Марина може написати: «Автор просто не вміє писати», або й «Це просто лайно».
Борису Віталійовичу щойно виповнився один рочок. Список його подвигів, як на такий вік, непоганий. Упав у ставок з верби. Врятував черепаху. Спав у каструлі і коробці з-під гамбургера. Їв борщ лапою. Обірвав безліч штор… Ловив і… гм, споживав мух, комарів, метеликів. Лякав перепілок і припутнів. Та всіх лякав, кого бачив.
