Біля траси – вказівник на Семигори, де жили Кайдаші. Сонце в зеніті, і тінь ховається під підошвами моїх ніг. У траві кричать цвіркуни. З директором музею Нечуя-Левицького я домовився по телефону, і до початку зустрічі залишалася година. У Стеблеві я зайшов у бар з кондиціонером і приємною офіціанточкою, яка здивовано спостерігала, як я відкрив свій блокнот і записую дорожні враження. Вона нависла наді мною грудьми, впевнена у своїй неперевершеності, і кокетливо запитала: «То ви з якоїсь професії?» Не знала, як підібрати потрібне слово, і я сприйняв це за особливий стеблівський такт.
Замовив салат, налисники і графин холодного узвару. Вдруге її здивували мої гастрономічні смаки, і на свій розсуд до замовлення вона додала миску густого борщу. Я вдав, що так і має бути, і вона переможно подивилась на мене. Такі жінки знають, що потрібно чоловіку.
Повітря в музеї пахне пусткою.
Так пахнуть старі покинуті будинки. У музеї багато зупинених годинників, які приблизно відповідають тій 
епосі, але є тут цілком автентичні речі. Зокрема, кабінетний рояль фірми «Беккер», який Нечуй-Левицький купив для Надії Сольської, котра йому подобалася, але через забобон, що з кумою не можна жити, так з нею і не одружився…
Більше жінок у його житті не було.
Нечуй-Левицький знав, що пише. Кайдаші в повісті хоча й жили в Семигорах, але він списав їх із конкретної родини в Стеблеві, і після появи повісті вони погрожували письменнику судовим позовом; повість «Хмари» списав із студентів, коли вчився в Київській духовній академії; «Старосвітські батюшки та матушки» – зі своєї родини, адже його батько, дід і брат були стеблівськими священниками.
Письменник ніколи не вживав алкоголю. Педантично дотримувався режиму дня. Спати лягав рівно о десятій вечора, і якось пішов з власного ювілею, бо настав час спати.
Він ні з ким не сварився. Сварки його виснажували, і від конфліктів Нечуй впадав у депресію. Але був непримиренним до змін в українському правописі. Вперто не визнавав літеру «ї», яку передавав як «йи». Викладав російську мову й літературу. І коли йому дорікнули, що русифікує Україну, перевівся викладати російську мову до Кишинева, щоб зняти з себе гріх перед українською спільнотою.
У Нечуя-Левицького, як і в Миколи Хвильового, було своє гасло: «Геть від Москви!», оприлюднене в статті «Непотрібність великоруської літератури для України і Слов’янщини», в якій, відзначаючи гуманізм кращих російських письменників, задовго до появи постколоніальної критики та дослідження Еви Томпсон «Трубадури імперії: Російська література і колоніалізм» писав про колоніальний дух класичної російської 
літератури. Вважав, що одна з головних проблем України полягає в тому, що українці виховалися на російській літературі, яка підмінила їм власну, і це розмило національну ідентичність і ослабило волю до національної самореалізації.
Любив італійську й французьку літератури. У його головному творі «Кайдашева сім’я», цікаво інтерпретованого в спектаклі Миколи Яремківа в Молодому театрі, приватна власність подається як один із найсильніших інстинктів, що руйнує родинні зв’язки і поглиблює людську самотність. А сценограф Ярослав Нірод зробив сценічну конструкцію, яка нагадує вежу на колесах, що впирається в небо. Упродовж усього спектаклю цю конструкцію обертають актори, демонструючи, що все людське життя обертається навколо побуту. Можливо, це твір, який більше передає драму людини західної цивілізації, ніж уся література західного світу разом узята.
Іван Нечуй-Левицький помер забутий близькими людьми в Києві, на Лук’янівці, у «шпиталі для одиноких людей», в епоху УНР. За кілька днів до його смерті Центральна Рада призначила йому пенсію. До цього часу в Стеблеві живуть десятки Кайдашів, і зберігся Кайдашів куток. Тож доки є Україна, Кайдаші вічні.
Володимир Даниленко
