Ексклюзивна хвиля

Євген Дога: «Кожен із нас — окрема нота великої мелодії»

Євген Дога — композитор молодості для кількох поколінь. Його вальси робили радянські фільми культовими і розходилися мільйонними платівками. Їх грали сільські музиканти на весіллях і храмових святах. А фільм «Лаутари», що знімався зокрема й на Буковині, дав шедевральний зріз місцевої колористики та музики, зробивши румунський музичний жанр «популару» широковідомим.

Я зустрів маестро у холі готелю «Буковина», де він прощався з фокшанськими музикантами з Молдови, з якими напередодні дав гала-концерт. Розмова була рваною, Догу відволікали для «фото на згадку», та він таки встиг сказати головне: скучив за українським слухачем.

— З Буковиною мене пов’язує дуже багато. Вперше я написав музику до фільму у 1967 році саме тут. Це була стрічка «Нужен привратник». І мене вразила краса природи. Це не від людей, від Бога. Від людей — звичаї, одяг. Таких національних костюмів більше не зустрінеш ніде. Такої гами кольорів, такого змісту, такої ретельної ручної роботи. Вони неповторні, оці дідусі та бабусі, які просто несуть у своїх руках історію. А не ті, хто пише її!

Я вважаю, у нас багато проблем через те, що ми дуже погано знаємо людей, з якими поруч живемо. І це працює проти нас. Як людина творча я це відчуваю шкірою. Я музикант, а тому все порівнюю з клавіатурою фортепіано. Там є десятки нот, десятки клавіш, кожна з яких має свою назву. Але спробуй зіграти музику без однієї клавіші. Так і люди, кожен окремо — це окрема клавіша, окрема нота, без якої не можна зіграти музику.

Не можна уявити собі суспільство без цих окремо взятих людей. Усіх треба намагатися зрозуміти, всім приділяти увагу. Не думаю, що знайдеться якийсь розумник, котрий скаже: нота «ре» важливіша, ніж нота «до». Вона не важливіша, вона на своєму місці. Тому кожен, хто живе на цій території, має право бути почутим, має своє місце у цій мелодії.

… Зробіть перерву, я хочу попрощатися з шановним паном Крюгером, диригентом, який нагадав мені, як я вчив німецьку мову у школі. (Обнімається з диригентом румунського походження з Німеччини — авт.) Це мій великий друг. Удруге я у цьому вражаючому краї побував, коли ми знімали фільм «Лаутари». Ми вивчали на Буковині фольклор, знімали багато колоритного тутешнього населення, весілля, переважно румунів, бо сюжет був про їхніх музикантів. Але не думаю, що на Буковині хтось вважає, буцімто румунська народна музика лише для румунів. Ви любите румунську народну музику?

— Обожнюю. І не так знаменитих «Лаутарів», як простих сільських музикантів, розкутих, драйвових, фантастичних. Українська мелодика у Карпатах перегукується з румунською, має елементи польської, німецької.

— І мені, і нам усім це допомагало повертатися до свого коріння. На той час на Бессарабії справи з національним у первозданному вигляді були кепські. Не знаю, як тепер. А тут усе це вирувало, було, як на картинці чи старій фотографії. Можна було заслухатися до сліз.

Зараз бачу, на Бессарабії це теж намагаються розмити, постійно йдуть проти течії. Щойно хтось піднімається наверх, чомусь одразу ж забуває: головна сила течії внизу.

Ті, що перебувають на щоглі корабля, не відчувають течії під ним, а тільки вітер, який дме проти. А під кораблем є вода, яка має своє життя, свій курс, свій темп. А вони лише вдивляються за горизонт. Це дуже велика проблема — привернути їхні погляди вниз.

Я люблю сидіти на кормі. Завжди, коли маю екскурсію на кораблі чи катері, вмощуюся ззаду. Дуже люблю бачити, як піниться вода за кормою. Тут головна енергетика життя. Отака метафора.

Повертаючись до того, з чого я почав, ще раз скажу, що Чернівці та Буковина — край особливий, і це сформували історичні перипетії. Не завжди все відбувалося згідно з волею народу. Буковина завжди була смачною принадою для багатьох. І для австро-угорців, які тут непогано попрацювали й залишили після себе чудовий спадок. Це передусім унікальна чернівецька архітектура. Австро-угорці дали змогу отримати багатьом вашим людям прекрасну освіту у своїх університетах. Тут живе немало моїх однокурсників, які вчилися зі мною у Кишиневі. Серед них багато хороших музикантів, які посіли достойні місця у музичному житті.

— Як вплинув на вас розпад Радянського Союзу?

— Ніяк. Для мене цей простір залишився. Думаю, що і я в нім теж.

— Ви і далі пишете музику для кіно?

— Ні, вже років 10 не пишу. Те, що нині є, це не мої фільми.

— Скільки загалом вальсів у композитора Доги? У всіх у пам’яті — вальс із фільму «Мій ласкавий та ніжний звір».

— Загалом у мене записано 75 вальсів. Написано, звісно, більше. У мене багато музики серйознішої, але більшість помітила саме вальси. Хоча для мене все одно — вальс, полька чи краков’як. Тільки б люди отримували від моєї музики задоволення. Я працюю нині дуже багато, тепер є можливість побачити і почути це в Інтернеті. У мене є свій сайт. І ця поїздка у Чернівці теж буде там відображена.

Будучи наївним, я багато уваги приділяв політиці. Чотири рази мене обирали депутатом Верховної Ради і в Кишиневі, й у Москві. Союз, до речі, при моєму депутатстві й розпався.

Я був одним із тих, хто плекав великі надії у той час. На жаль, усе склалося не так. Чому? Бо люди, на яких ми розраховували, виявилися боягузами. З другого боку, не стало розуму для того, щоб напрацювати перспективу, бо політика — це наука передбачення. Розрахунок на «якось буде» — це не справа політика. Мене ця думка дотепер бентежить, я це ще ношу в собі.

Більшість була наївною, але, як виявилося, серед нас були люди, котрі плекали зовсім інші наміри та плани, продиктовані особистою вигодою. Я таких амбіцій не мав. Я хотів одного: щоб мені дали спокій і можливість творити.

Не скажу, що не скучаю за написанням музики для кіно. Бо моя основна творча діяльність пов’язана таки з фільмами. Це понад 200 стрічок. Із них лише у 20% — конкретно моя музика, коли я мав для цього розмах, коли режисер ішов назустріч.

У мене чимало й іншої музики, я написав партитури до 3 балетів, 6 квартетів, багато кантат та ораторій. У мене велика кількість пісень. Нині надруковано 2 збірки, 54 арії та романси. Зокрема пісня на вірші вашого земляка Міхая Емінеску. Маю багато дитячої музики.

На жаль, дуже пізно всі опам’яталися і почали звертати на цю мою творчість увагу. Де ж ви були 50 років тому? Це стосується й України, бо я не розумію, чому до 1991-го я мав дуже тісний зв’язок із Києвом, а тепер не пам’ятаю, коли прогулювався Хрещатиком. (Знову інтерв’ю переривають фанати Доги. Обійми, фотозйомки — авт.)

— Це до мене підходили, — каже Євген Дога, — виконавці оркестру з Фокшан, який виступав учора тут, у Чернівцях. Далеко від столиці — чудові музиканти. Завжди що далі від метрополії, атмосфера є чистішою. Люди інші. Але повернемось до Києва, у мене були добрі зв’язки зі студією імені Довженка. Я співпрацював у багатьох фільмах. На жаль, студія в останні роки не особливо радувала насправді хорошими стрічками. А потім раптом усе припинилося. Що сталося — незрозуміло. Не було грошей? Не думаю, що за ці роки їх надрукували менше.

— Нині у нас багато грошей іде на війну.

— Хтось хоче сказати, що це не війна, а громадянський конфлікт, де воюють українці з українцями. Але очевидно, що це війна і хто її затіяв. Молдова це пережила раніше за вас. Придністров’я так і залишається відкушеним шматком. Ми знаємо цю методологію. Але у нас війни могло не бути. І у вас. Молдова взагалі давно могла бути в Європі. Все, що сталося, це завдяки керівникам, які очолили наші держави після розпаду СРСР. А також місцевим зрадникам і тим людям, які не знали, що саме треба будувати.

Я академік Академії наук і часто запитую у політиків: яку державу ви хочете будувати? Але всі ніби набрали в рот води. Вони і далі не знають. Якщо я пишу пісню — я знаю, яким інструментарієм мені користуватися. А в політиці зараз виглядає так, що для когось і Ріббентроп з Молотовим були хорошими хлопцями. Так виходить? Вони поділили світ, а ми їм аплодуємо. І Наполеон був хорошим, бо завоював Москву, а перед цим подарував частину Молдови Росії. Я недавно прочитав, що у 1811 році Наполеон пообіцяв Росії частину Молдови. Неймовірно!

Багато у нашому житті відбувається з вини нас самих. От сидимо ми зараз поруч із другом Васілє Терицану, і коли я починаю розмахувати ліктями, я зачіпаю друга. Завжди, коли у тісній компанії розмахуєш ліктями — тручаєш друзів. А політики мають бачити далі, ніж дістають лікті….

Я дуже скучаю за українським слухачем. Чому мене не запрошують працювати з українським кінематографом, не розумію. Я що, гірше тепер пишу? Навпаки, я тільки нині починаю розуміти, що хочу сказати. Повірте, мені є чим займатися, але Україна для мене залишається дорогою і важливою, і я хотів би ще достукатися до українського слухача.

Я колись збирав аншлаги і в палаці «Жовтневому», і в «Україні», і це моя улюблена публіка. Що змінилося? Це частина моєї біографії, нашої загальної біографії, тому я скучаю. Я ніколи не грав і не писав для себе, лише для людей. І переконаний, що ще живі ті, хто хотів би зі мною зустрітися. Я нині пишу більше, ніж будь-коли. Сьогодні я практично живу в літаках, а квиток до Києва ніяк не куплю.

— Ви знаєте вальс Ентоні Гопкінса, єдиний вальс, який він написав у житті?

— Знаю. Вже починають порівнювати з ним мої вальси. У нього шикарний вальс, особливо у виконанні оркестру Андре Ріє. Але мої — кращі.

Сергій Сулима, «Голос України»

У Сергія Сулими сьогодні День народження. Вітаємо!!!

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.