Якщо почитати статті на українських літературних сайтах чи проглянути інформацію у Вікіпедії про наших «знакових» письменників та поетів, то складається враження, що весь світ тільки й шукає, аби когось з них перекласти і видати книжку. Не вірите, то подивіться і вмах переконаєтеся в слушності моїх слів. Забужко, Андрухович, Винничук, Жадан й инші з цієї когорти перекладені чей на всі мови світу, дехто навіть на китайську, японську, іврит, і не тільки перекладені, а й видані окремими книжками. І це не вигадка, бо і реквізити видань нерідко зазначено, і ймення перекладачів…
Ну, що тут скажеш, просто якісь всесвітньо відомі й загально шановані літератори, не инакше. Про нагороди, премії, перемоги на національних книжкових конкурсах відомості, правда, набагато скромніші, не кажучи вже про престижність видавництв, наклади і, головне, резонанс – кількість рецензій, відгуків, дискусій.
Але що там такі дрібниці, коли перекладають і видають по всьому світу?!!!
Ну, а якщо говорити наповажне, то картина з українською літературою в світі сумна – її там просто нема, наших письменників і поетів практично ніхто не знає і ніхто ними не цікавиться.
Вельми показовим у цьому сенсі є Польща, наш найближчий сусід, де українська література мусила би мати хоч якийсь відгук. Ні, практично нічого нема. Тож якщо навіть у Польщі таке становище, то наскільки воно гірше в дальших країнах.
На підтвердження подаю кілька гірких цитат зі статті «І є, і нема» перекладачки-україністки Уршулі Пєчек (Urszula Pieczek) у польському часописі «Nowe książki» (1.2022 р.), де вона зробила короткий огляд перекладів і видань українських сучасних авторів у Польщі. Дуже красномовні цитати, які, сподіваюся, 
остудять голови багатьом в Україні, особливо тим, хто живе ілюзіями про якусь значущість нашого красного письменства. Може, дехто нарешті замислиться і ревізує своє легковажне ставлення до такого серйозного заняття, як творчість. Вірю в це.
*********************
«Ситуація з польськими перекладами новітньої української літератури нагадує гру в піжмурки – ніби перекладів багато, а як приглянутися, то й нема їх узагалі; вони наче з’являються, але недоступні; ніби наявні, аби засвідчити найкраще з літератури наших сусідів, але слугують радше для вивчення читацьких смаків і зацікавлень перекладачів»
«Але чому я кажу, що перекладів нема, адже їх доволі багато (принаймні більше, ніж, наприклад, перекладів з країн Балтії: Литви, Латвії та Естонії)? Я маю на увазі, що переклади публікуються. Втім, видавнича політика вкрай перешкоджає контактам з читачами. Так, так, добре знаю фразу «ми не можемо собі дозволити», яку повторюють роками, врешті мало переконливу – от і маємо: видання книжок, які залежуються в книгарнях, та ще й з мінімальними накладами сприяє тому, що згаданих перекладів ніхто не бачить. Якщо навіть людям, які цікавляться українською літературою, важко знайти деякі тексти, то що вже говорити про тих, які менш зацікавлені? Я ж, якщо не знаходжу щось, то шукаю у маленьких книгарнях, проглядаю також сайти видавництв, тому й маю більші шанси знайти»
«Сьогодні українську літературу видають переважно невеликі видавництва, які, звісно, слід похвалити за впертість та ідейну прихильність»
«Врешті мусимо визнати – жодне польське видавництво сьогодні не прагне видавати українських авторів. Лише перекладачі є тою силою, яка може донести твір до видавців, але не обов’язково до читачів. Шкода, що ці книги щезають занехаяні, хоча иноді і потрапляють у добрі руки»
Володимир Яворський-Волдмур
