Був у рідному Хусті. Призупинився біля Тиси. І знайшов на обмілині свій босоногий слід далекого-далекого літа. Хмари налляли в нього дощову воду. Нахилився і побачив себе тогочасного – стриженого «під бокс», із чорнильною плямою за вухом і м’ятим червоним галстуком. І губи ворушать слова завданого напам’ять вірша:
Сонце заходить, гори чорніють,
Пташечка тихне, поле німіє.
Я прогулюю урок, бо після другого рядка пам’ять упирається, а я не надто її муштрую. Та й над Тисою гори зелені, пташки співають і поле шелестить шовковою кукурудзою…
А сьогодні мене повели до нинішніх шестикласників другої школи. І я заглянув у їхні очі – цікаві, допитливі, розумні. Очі завтрашньої України. На партах підручник Українська література. І там два моїх оповідання. Хочеш не хочеш, треба читати.
Я би не примушував, це все Вчителі. Але що ми без них у цій суворій Школі під назвою Життя. З Уроками кожного дня, які так легко не прогуляєш. То ж будемо добрими учнями. Бо на нас дивиться світ. І багато чого від нас ще чекає…
Мирослав Дочинець
