Був у рідному Хусті. Призупинився біля Тиси. І знайшов на обмілині свій босоногий слід далекого-далекого літа. Хмари налляли в нього дощову воду. Нахилився і побачив себе тогочасного – стриженого «під бокс», із чорнильною плямою за вухом і м’ятим червоним галстуком. І губи ворушать слова завданого напам’ять вірша:
Сонце заходить, гори чорніють,
Пташечка тихне, поле німіє.
Наші дрони атакували Раменскоє, одну з московських околиць. Тільки зараз прочитав назву цього місця. І згадав: я ж там був! 1993 рік, коли чимало ніжинців возили харчі «на Москву», я вирішив теж поїхати. Нагальної потреби не було, я працював у «Смолоскипі» і мені платили нормально. Просто всі ніжинські друзі їздили.
Думав, що через 10 років війни таких розумників у нас стане менше. Ні, неубіваємий психотип: а ви знаєте настільки ризикованою є операція в Курській області?! Нас там оточити можуть. Котел влаштують. Капітулювати змусять… І ці, як їх називав Салтиков-Щедрін «премудрі пічкурі», чіпляють поряд зі своїм прізвищем слово “аналітик” чи “експерт”. Тобто не якась бабуся з Мотовиловки.
