Культура

Уривок із роману, що «влежується»

Так легко і багато ще ніколи не писалося, як минулої осені й нинішньої зими. Але сказати, що роман «Осіннє танго» повністю закінчено – рано. Буде довгенько влежуватися, редагуватися, уточнюватися. Для мене такий період найсолодший, коли твої герої уже відбулися й стоять перед тобою явні, а ти ще допрацьовуєш, ніби причісуєш і домальовуєш.

Але вже хочеться, як ото в дитинстві, коли тобі купили якусь обнову, крутнешся біля дзеркала і – на вулицю, щоб інші побачили. Особливо ті, хто вчора із тебе насміхався і кинув твій портфелик із вивченими уроками в калюжу.

Уривок з роману «ОСІННЄ ТАНГО»

… Біля води тиша. Ксеня довго дивилася на дрібненькі хвилі, що ні-ні та й пробігали на прозорій поверхні. Думалося про осінь, хоча надворі — серпень і лише кілька вербових листків, ще зелених, плавали попід берегом. Нескоро, хіба після перших заморозків, оголяться верби. Їхні довгі віти умезнуть у кригу і тоді здаватиметься – дерева прикуті до ставу.
«Як і я, прикута до цієї землі. Тільки прикута не до тепла, що по весні розтопить кригу. Але ж інші їдуть. Он Чамшед…», – намагалася не згадувати зовсім чужого їй чоловіка, та він чомусь не виходив із думок, ніби її невилюблене серце стрепенулося, спохопилося навздогін невідомому, незвіданому, чого не було, та вже минулося. А його останні слова і те, як він їх вимовив, наче вкарбувалися в душу.
– Сумуєш? Чи, бува, не за тим чучмеком? – Ксеня здригнулася від несподіванки, бо замислилася й не помітила, як до неї підійшов Славко, по вуличному Сява, що раніше працював завфермою, а коли не стало ферми, а з нею й роботи – щодня п’яний.
– А ти чого тут? – запитала здивовано.
– Живу я тут, – відповів насмішкувато Сява. – У Тишковій хаті. І мене моя Нінка вигнала, як тебе твій синок.
– Давно вигнала? Я тебе ні разу не бачила. – Ксеня ще більше здивувалася, бо й не здогадувалася про його сусідство. – І як ти живеш у тій хаті – ні вікон, ні дверей, ще й дах провалився?
– Погано живу, Ксеньо, а пожаліти нікому. – Сява був тверезий, та очі мутні у червоних прожилках, обличчя брезкле, давно неголене. Ще й одяг брудний і м’ятий – видно спав, не роздягаючись. – Може, хоча б ти пожаліла – налила сто грамів – я, Ксеньо, одроблю, хрест побей – одроблю. Ти ж мене знаєш.
– Які сто грамів? – Ксеня докірливо похитала головою, – ти б, Славко, за розум узявся – у тебе ж руки золоті, сім’я, діти…
– Повчи – грамотна, – очі Сяви вмить стали колючими, – чучмеку, не бійсь, наливала. І не тільки наливала – я чув, як ви щебетали, тільки не розібрав – про що, бо не по-нашому.
– Іди ти… Куди йшов, – розсердилася Ксеня, повернулася на стежку, але Сява вчепився їй в руку:
– А я до тебе йшов. Бачив, як ти отут… купаєшся – таке добро пропадає. Я ж по-хорошому – бери мене в прийми, – грайливо потягнув Ксеню до себе, – чим я гірший від інших?
– Ти, що – здурів? – Ксеня із силою вирвала руку. – Ще мені такої халепи не вистачало. Я твоїй жінці розкажу!
– Наче їй не однаково. – Сява скривився. – Це я розкажу. Чучмеку все можна було, а мною гидуєш. Погляньте на неї, яка чесняга.
– Не твоє діло! Тебе не спитала, як мені жити й що робити. Іди собі, а до мене більше не підходь! – швидко пішла по стежці та все ж почула:
– А то, що? Комусь пожалієшся? Кому? Хіба чучмеку своєму.

До вечора Ксеня копала картоплю, часто розгиналася, вдивлялася то на дорогу, то на Тишкове подвір’я. А коли споночіло, занесла сокиру й поставила у сінях за дверима. На столі пошукала найбільшого ножа і поклала під ліжко. А потім вслухалася у тишу за вікном. «Ходить він тут, бачиш ти його. Це ж, певно, й під вікнами. А щоб ти ходив, як хмара по небу», – розсердилася на несподіваного сусіда, що так безсоромно втрутився і в цей її світ. Не раз підводилася, вмикала світло й подовгу сиділа у старому спортивному костюмі замість нічної сорочки. Уже, коли надворі почало сіріти, страх потроху відступив. Та Ксеня так і не винесла з хати сокири, а великий ніж завжди лежав на видноті.

Валентина Мастєрова

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.