Приїхала моя тьотя Іра. З Вільнюса. З Європи. Тьотя Іра має 70 років і, судячи з її розповідей, стільки ж проблєм і болячок. Плакалась моїй мамі на тему, шо внутрєнні органи не відповідають зовнішнім прагненням тьоті Іри, а геронтологія в Литві вєсьма повєрхностна і чотко орієнтована на внутрєнній мір кошелька.
Тьотя Іра получила шалене задоволення від нашої районної поліклініки, котру ми щитаємо юдолью сльоз і пічалі, потому, шо виглядає вона, як санпропускник до морга. Але тьоті Ірі наша поліклініка подарила клінічне задоволення від убітих реформами айболітів, котрі «от фонаря» діагностують болєзнь, а ще від черг пенсіонерів під кабінетами, де можна взнати, як ту болєзнь недорого вилічити народними методами, святою водою і молитвами до чудотворців…
Но то таке…
Вопшим, тьотя Іра має страшні проблєми у Вільнюсі. Перше — вона ніколи і ніде не працювала, бо була женою полковніка, жила у воєнному городку і її роботою було виховувати двох дочок-близнючок: Галю і Наташу. Цю роботу тьотя Іра спихнула на дочку спившогося прапорщика і присвятила лучші роки свого життя пересилці сімейних фотографій дорогій родині в Кременець.
Дочки виросли, закінчили шось економічне і вийшли в 1987 році заміж за руских льотчиків. Тьотя Іра була настільки щаслива, що засипала родину фотками зятів у фас, профіль і даже, з боку вихлопної труби. Особенним шиком щитались фотки, де рускі льотчики цюняють в паливний бак і курять на цистернах з авіаційним пальним. Бабця так і сказала: «Розкішні довбо*оби! Ну, але шо поробиш – рускі, вони такі, хоть і трохи на людей похожі».
Вопшим, тьотя Іра жила собі в Литві стандартним тихим совєцким щастям. Котре закінчилось, щойно совок навернувся мєдним тазом. Рускі льотчики були переведені разом з самольотами куда-то в Евенкскіє є*єня. Жуткі литовці розхерачили воєнний городок і дали совкам рік на вивчення мови, історії і Конституції.
Це було немислимо!!!
Тьотя Іра з другими узкими і узкоговорящими запротестувала і рішила, шо здохне з голоду в тій сраній Литві, но вчити нічого не буде. Потому, шо їй і так харашо і нема чого ото такому маленькому государству так по-крупному вимахуватись!
Галя і Наташа, як настоящі жони руских льотчиків, тоже виїхали в Евенкськіє є*єня. Но оказалось, шо тамошній воєнний городок відрізняється від автентичного стойбіща олєнєводів лише тим, шо рядом з юртами стоять самольоти, а в єдиному кірпічному домі находяться — школа, лікарня, дєтсад, клуб, сільрада, ЖЕК, склад авіабомб, продуктова лавка, кабінет зоотехніка, воєнна прокуратура і магазін з водкою.
Галя і Наташа рішили, шо в Литві, хоть і жизнь-дрянь, і русофобія, но бігати з діареєю в зарослі карлікової берізки — тоже не лучший варіант. Прихопили з собою своїх рускіх льотчиків і вернулись назад, до Вільнюса. Цей період у фотографіях не був відображений тьотьою Ірою. Потому, шо рускі льотчики, мастєра філігранного сцяння в бак і курільщіки возлє цистерн, не були достойно оцінені литовською владою. Їм тоже дали рік на мовну і соціальну адаптацію.
Галю і Наташу спасло економічне образованіє і вони пішли торгувать в овощні ряди на ринок. А рускі льотчики устроїлись на автомийку. Там їм видали красіву голубу форму і навчили мити машини шампуньом. Тьотя Іра тут же зреагувала пересилкою фотографій в Кременець: ось які в мене зяті, на крутій фірмі роблять!
Шампунь харашо пінився і вкусно пахнув яблуками. Рускі льотчики по-тихому переливали той шампунь в баночки з-під «Корвалола» і несли додому, де ним милися всі, включно з котами Жужою і Вєнькою, собакою Паміром і осами, котрі зліталися на запах яблук. А потом руских льотчиків підло і не по-человєчєскі записали на відеокамеру. Ну, як вони, по привичці, цюняють в резервуар з дизпаливом. Впаяли штраф і вигнали з роботи. Щас вони тоже на ринку палети з овощами тягають.
Так і живуть. «Іздєваются над нами», — каже тьотя Іра. Ні пенсії прилічної, ні медицинської страховки, всі в одній квартирі в якомусь вільнюському «шанхаї». Внуки до литовської школи 
ходять, а там же всьо не по рускі, дітям сложно вчитись. Повна с*ака, кароче.
Але вони не здаються. Тримаються і вірять, шо скоро все повернеться взад. Їх путін підтримує, руский центр їм створив недавно, шоб вони в ньому матрьошок малювали, співали руских пісень, пили руску водку і випилювали великі ложки для зачерпування майбутніх благ у вселенському рускому мірі.
— Нас за людєй нє щітают, Вєрочка, — каже мамі тьотя Іра. — А ми ж рускіє.
— Точно? — питає моя мама. — І давно таке з тобою? Відколи це ти руская? Може, тобі до врача треба? В мене є один хароший, в голові дуже сильно розбирається.
— Вєрочка, ми рускіє в том смислє, шо от Кієвской Русі. От пєрвобитного общества ми рускіє.
— Б*ядь, — каже мама. — Воно заразне!
— Што? — питає тьотя Іра.
— А ото помниш, як тато тіко з Сибіру вернувся? Коли ми першу корову з телятка виростили? До тата тоді КГБ приходило перевіряти, чи він на Сибірі виправився, чи все в порядку в нього з поніманням інтернаціоналу? То тато ж ту корову Матрьошкою назвав. Приходить КГБ, питає в тата, чи не сниться йому криївка, а тато Матрьошку гукає. І каже: «Бачте, як виправився, в мене даже корова руска!».
— Та то зовсім друге життя було, — каже тьотя Іра. — Я помню тот случай.
— А помниш, як ти під грушкою заснула, а Матрьошка тебе обісрала?
— Ой! Було. Вам тогда сильно смєшно било.
— Правда, тоді було смішно. А тепер от, Ірко, не дуже. Бо воно, таки, заразне.
— Што заразноє?
— Руске гамно заразне, — каже мама. — Воно тобі тоді, певно, в голову затекло і там заграло.
— Ти страшний чєловєк, Вєра. Как і тє літовци, што нам жить нє дают.
— Хто вам чого не дає? — каже мама. — Та вивчіть мову, історію, шо там ше, здайте екзамена, получіть громадянство та й живіть по-людськи.
— Зачєм, Вєра? Ми же рускіє!..
Любов Бурак
