Культура

Відходили 2010-ті…

Минуле тисячоліття закінчилося не в дев’яностих, вже зараз очевидно, що його останнім десятиліттям стали саме дві тисячі десяті. Навіть попри цілковиту абстрактність категорії нашого літочислення, плин цілої тисячі років має колосальну інерцію, і було б наївно вважати, що він мав спинитися саме з календарним кінцем дев’яностих, а далі одразу мало розпочатися нове тисячоліття із власною, цілком відмінною етикою і естетикою, музикою й політикою, літературою й ідеологією.

І як би натхненно дев’яності не готувалися до відспівування і похоронів помираючого міленіуму – під в’язке і понуре бурмотіння дум-металу й істеричний вереск зламаної циркулярки блек-металу, не кажучи вже про відсторонену скорботу численних дарк-ембієнтів та різноманітних дронів, і загрозливе техногенне бряцання неймовірної кількості представників усіх можливих напрямів пост-індастріалу – честь справжнього погребіння минулого тисячоліття випало саме дві тисячі десятим.

Парадоксально, що розтягнена на десять років жалоба прощання по факту виявилася фестивалем іронії щодо всіх здобутків покійного, парадом безкінечно мінливої бутафорії, коли страшно було лише тоді, коли з обличчя на мить спадала маска постмодерної іронії і хтось намагався про щось серйозно говорити – без звичної дулі в кишені і глибокомудрого хихотіння в кулачок за лаштунками нескінченно повторюваної вистави.

Геть серйозність! – волали 2010-ті, натхненно стрибаючи конверсами по новенькій лакованій домовині, яку щойно доставили з похоронної контори.

– Ми вже по горло наїлися вашою серйозністю і тепер хочемо бути виключно несерйозними! – і заливалися радісним дитячим сміхом, не розуміючи, що відспівують самих себе, бо, як не крути, а дві тисячі десяті таки були частиною тисячоліття, яке відходило – з короткими але яскравими спалахами пост-року і пост-металу, що, як на диво, якраз самі звинувачували своїх найближчих родичів у поверховості і несерйозності, із прощальними індустріальними фанфарами останніх готик-вечірок, із смугастими рожево-чорними емо – метеликами-одноденками пістрявого субкультурного ландшафту, що викликали подив і нерозуміння навіть у представників таких субкультур, які самі постійно всіх дивували і мало були схожі на людей взагалі.

Десь там, поміж цих дивовижних гібридних квітів десятилітнього прощання із минулим, яскравою чорною квіткою паленіє й американський гурт The Dillinger Escape Plan, назва якого цілком відповідає іронічному духові того часу, а умовна жанрова належність – math-core, вганяла в ступор багатьох доморощених експертів екстремальної сцени.

І хоча не увесь матеріал Ділінжерів однаково цікавий, але в цього непроминального гурту є багато треків, що чіпляють не менш потужно, аніж спогади про порівняно недавні дві тисячі десяті – безкінечний фестиваль прощання з останнім міленіумом, який тривав ціле десятиліття, а The Dillinger Escape Plan якраз є одними з найдивовижніших гарольдів того фестивалю, нехай навіть не всі про це знають.

Олексій Жупанський

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.