Я ніколи не бачив, щоб він ішов центром коридору. Завжди збоку. Його не можна було не помітити за характерною волосяною кульбабою на тонко різьбленій голові. Але він волів бути малопомітним. Попри його незмінну привітність, поштивість і навіть жвавість, у розмові з ним завжди відчувалася тонка, прозора, але міцна і непроникна оболонка, яка гнітила передовсім його: не ти, а він натикався на неї і… зблякав. Нагадував мені степовий курай, пойнятий сивою паволокою.
Навряд чи був в історії факультету журналістики КДУ випадок, коли Віктор Васильович 
Полковенко вільно, свідомо, прицільно образив студента. Беруся твердити це, звісно, найперше зі свого 5-річного студентського досвіду.
Він читав нам, здається, ЩОСЬ з історії української радянської преси, я навіть мав у своїй тодішній книгозбірні його монографію про українську пресу в роки війни — ошатну тоненьку книжечку цупкої білої палітурки. Чесно зізнаюся, купив у комісійному, але не читав її, бо Віктор Васильович не вимагав цього до іспиту, як дехто із його ґонористих колег. Він навіть не підписав її мені, коли я його про це попросив. Щось прошелестів самоіронічне і просто відсунув книжку на край стола. Так вона і канула у студентський вир.
Це вже згодом, у журналістиці сущий, довідався, як 1965 року кореспондент Українського радіо Віктор Полковенко переховував плівку зі щойно записаним блискучим виступом Андрія Малишка при труні Володимира Сосюри. Вибігаючи, а радше прокрадаючись із Байкового цвинтаря. Як притьмом дорогою на працю, заскочивши додому, розшифровував із цієї плівки на папір слова, які тут-таки скипалися кров’ю: «Холодно тобі зараз, поете, і сніг над тобою іде дуже холодний. Над твоєю труною у цей холодний зимовий день ми клянемося, що будемо любити свою мову, свій кароокий народ, як ти заповів у своєму вірші «Любіть Україну»… І хай дурість кретинів і невігласів, прелатів і єзуїтів, яка вкоротила твоє життя після написання цього вірша, зів’яне над могилою великого українського поета».
Слава Богу, тоді не було мобільного зв’язку. Тоді, проте, дуже мобільно зв’язували руки й ноги — дядьки у цивільному з будинку на Володимирській. Полковенка вже чекали на роботі. Допитувалися, чому так довго. Викрутився. Забрали плівку. З кінцями. Розмагнітили.
Але розшифрований ним запис зберігся. І потім пішов самвидавом. Маю й у своєму архіві копію цієї промови. Подарунок Віктора Васильовича.
Позаминулого спекотного липневого ранку, їдучи велосипедом до праці, стрів його на Оболоні. Стояв на тротуарі з пакетиком у руці, видивлявся кудись далеко з-під кудлатих кураєвих брів. Я зупинився:
— Вікторе Васильовичу, доброго ранку!
Він не здивувався, лише глянув трохи розгублено: чи то впізнавав, чи добирав слова. Потім засяяв усмішкою і тут-таки потягнувся рукою до пакета, шелестів поліетиленом, щось шукаючи:
— Десь у мене… десь… цукерки… передай… Наталі…
Перехопив його руку.
— Не шукайте, Вікторе Васильовичу. Я на працю, а у таку спеку шоколад розтане. Я їй увечері куплю. Від Вас.
— О… в університет… ти… з моїм Тарасом… він розказував… добре…
Йому було важко говорити… Хапав повітря кожним словом.
— Вас провести додому?
— Ні-ні… ось… мій дім… я ще… подихаю…
Відтоді, щоразу проїжджаючи повз цей будинок на шумному проспекті, вдивлявся у скверик. Не помічав, і переказував вітання через сина, який тоді працював у нашому Інституті журналістики столичного університету імені Бориса Грінченка.
А цього літа Віктор Васильович Полковенко пішов у засвіти. Тихо, як відлітає по весні цвіт кульбаби.
ЧЕСТЬ ЙОГО ПАМ’ЯТІ…
Валерій Ясиновський
