Особисто мені траплялися добрі вірші, написані протягом першого року активної фази цієї війни. Досить згадати поезії Мар’яни Савки, Світлани Поваляєвої, Дмитра Шандри, який перебуває на передньому краї боротьби з ворогом, Остапа Сливинського, Ярослава Гадзінського, ще декількох поетів і поеток, чию творчість я щиро шаную.
Зрозуміло, що чимало добрих віршів я просто не побачив – не останньою чергою ще й тому, що їх затулила злива суто графоманських вихлюпів на воєнну тему. Найбільше мене, мабуть, здивувала теза, що поезія належить до жанру сповіді у кабінеті психотерапевта, де можна й треба говорити якомога більше, не зважаючи на стиль викладу.
Хтось, здається Юнг, справді говорив, що поет – це невротик, який лікує себе сам. Однак лікує він себе, не виставляючи, як ярмарковий каліка-жебрак, напоказ рани, шрами та виразки, а створюючи гармонійні, досконалі твори, завдяки яким і сам здобуває зцілення, і зцілює свого, не раз теж невротичного, читача.
Кость Москалець
