Культура

Він був, немов олівчик з руки Господа

В селі Озера Гостомельської ОТГ, ще недавно фронтовому, де ворожі десантники, розповідають, першого ж дня війни вистрибували з гвинтокрилів прямо людям на голови, де окупанти убили голову села і ще кількох жителів, — у селі Озера пішов до своєї вічної обиталиці Великий Українець і Великий Письменник Степан Павлович Колесник, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, автор вічних книг, зокрема, «Обкрадені села» і «Солдатські вдови».

Ці книжки повинні вивчати студенти факультетів журналістики по реченню, по абзацу, по образу, бо інакше їм ніколи не стати справжніми журналістами! До речі, дуже сумно, що журналята не побували на цьому похороні, прогавивши, можливо, найголовніший журналістський урок у своєму житті…

Степан Павлович був олівчиком у руці Господа, бо писав Господню правду про людей. Він достатньо намучився, настраждався у житті, катувався несправедливістю інших, інколи навіть близьких людей, тому й знав Життя і умів його правдиво показати. Так писати, як Колесник, ніхто не писав до нього, не пише зараз і не писатиме ще довго ніхто, поки не виросте на сухому хлібі і воді майбутній Журналіст!

Він міг би законно й заслужено лежати на Байковому цвинтарі, найповажнішому акрополі держави, за право лежати там борються і б’ються деякі, але не Степан Колесник, він і у цьому виявився оригінальним і, можливо, здасться декому дивним, бо, розповів син Артем, коли якось зайшла мова про це, батько сказав: «Ні! Я хочу востаннє лягти серед тих людей, з якими жив і про яких писав…»

Поховали Степана Павловича на цвинтарі села Озера, де він жив останні роки, при добрій людині Оксані Одинцовій, яка й організувала з його родиною гідне поховання гідної Людини. А тепер – увага!.. Місцем Колеснику на цвинтарі… поступилася місцева жінка! Лише ступивши на територію сільського акрополю, я здивовано звернув увагу, що місце вічного спочинку нашому Вчителю уготовано не скраю, як завжди, чи на новому цвинтарі, а у глибині акрополя…

«Стьопа товаришував з моєю покійною мамою, — сказала невідома благодійниця, — писав про неї… Тому я вирішила віддати йому своє місце, біля матері моєї. Стьопа любив бути серед людей, то нехай і тут буде серед наших…»

Скажіть, ви чули десь, колись таке, щоб людина віддала комусь зарезервоване своє місце вічного спочинку поряд… з рідною матінкою?! Отож!

Похований був Колесник поряд з могилою героїні свого нарису «Копиця сіна», прочитайте, самі дізнаєтеся… Його можна було б включити до списку Книги Рекордів Гіннеса, чи, принаймні, Книги Рекордів України, бо жоден з українських письменників чи журналістів не був виключений з більшовицької партії на… Півлітрбюро ЦК КПУ, такої Честі удостоївся за Правду лише Степан Павлович, із забороною працювати у пресі, і ніхто не був поновлений за доби Горбачова на… Півлітрбюро ЦК КПРС, у Москві, де майже одноголосно визнали незаконність його виключення з партії!

Таким був Колесник! Таким він і залишиться у пам’яті тих, хто його знав, з ким він товаришував. Зокрема, доньці Світлані Малик, письменнику Анатолієві Беню, який єдиний з письменників приїхав власним автомобілем зі столиці, журналістам Василеві Паламарчуку, Олександру Гордієвичу, Леоніду Фросевичу з дружиною, Юрієві Нестеряку, Анатолієві Гаркуші, ще кільком колишнім студентам Колесника та й мені, грішному.

Велика подяка вінницькій обласній владі, зокрема, Департаменту інформаційної діяльності та комунікації з громадськістю Вінницької обласної військової адміністрації, які спорядили на прощання з видатним, не побоюся цього слова, земляком, делегацію творчих людей, голові Калинівської громади Василеві Поліщуку, який передав від земляків великого кошика жовто-блакитних квітів…

Таких людей, як Степан Колесник, мали б проводжати у вічну дорогу президенти і прем’єри, міністри, голови спілок, але це вже у минулому, Бог їм суддя!

Провели і гідно пом’янули майстра Слова його люди! А Василь Паламарчук зустрівся в Озерах зі своїм сином-воїном ЗСУ Ігорем, у мирному житті – дизайнером, який воював під Бахмутом, у багатьох пекельних точках Сходу України.

Вадим Вітковський,
фото Олександра ГОРДІЄВИЧА

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *