Прочитав замальовки моїх однокурсників Василя Чепурного та Івана Безсмертного, присвячені річниці з дня народження Володимира Висоцького. Шановні друзі зневажливо описують барда як фальшивого антисовєтчіка і агента впливу під опікою КДБ. Так от. Висоцький написав «Охоту на волков» у 1968 році. Час — глибокий «совок».
У пісні, зокрема, є такі рядки: «Оградив нам свободу флажками, бьют уверенно, наверняка!»; «Я из повиновения вышел, за флажки — жажда жизни сильней»…
Це про червоні комуністичні прапори, які ми в той час носили на грудях, бо були комсомольцями. У 1983-му пісня звучала з театральної сцени та на бобінах магнітофонів по Союзу вже 15 років. А що робили в цей час ми?
Ми вчилися в університеті Тараса Шевченка на факультеті журналістики, що був під опікою ідеологічного відділу ЦК КПУ та КДБ (знаю особисто, бо мене гебісти неуспішно пробували вербувати, а партком університету не відпустив на з’їзд молодих журналістів у капіталістичну Португалію, оскільки я був безпартійний). Ми успішно складали іспити з історії КПРС, марксистсько-ленінської філософії, марксистсько-ленінського вчення про пресу, наукового комунізму, наукового атеїзму і решти аналогічної херні (як ми кажемо тепер, але не тоді).
Ми всі отримали дипломи про вищу освіту з рук колишнього високопоставленого апаратника ЦК Компартії України. Жоден з нас (і я в тому числі) не кинули заліковку межиочі історику КПРС професору Стелі на знак протесту проти вчення історії терористів і масових убивць. Жоден з нас не спалив на людях диплома партійного журналіста. Жоден з нас не відмовився від служби у радянській армії… Перелік наших «компромісів» довший, аніж список пісень Висоцького…
Порівняно з Висоцьким, ми були схожі на типових совєцьких пристосуванців, які «не вышли из повиновения». Можливо, за це неопротестоване своєчасно рабство ми і мстимося сьогодні Висоцькому? Називаємо його невільником КДБ, хоча самі були добровольцями-невільниками. Тільки він кричав про неволю у піснях («все не так, ребята!»), а ми тихенько отримували заліки з історії більшовицької преси. Ми не змогли вирватися «за флажки» навіть значно пізніше, аніж коли про те співав Висоцький, який бодай у творчості був вільною людиною.
Ми на той час (особливо 1982-85 рр.) не рвали публічно горлянки ні за свободу, ні за творчість. Він не боявся співати про «опущених» радянських роботяг, а ми ретельно конспектували садиста Леніна. Хтось із радянських дисидентів запитував: «Сможешь выйти на площадь?». Висоцький тоді вийшов. А ми, коли було вкрай потрібно, — ні. Тому нині він — агент КДБ, а ми — борці з комунізмом…
Олег Стрекаль
P.S.
Я б так не демонізував наші студентські роки,
бо було різне, але на піснях Висоцького справді виросло ціле антисовкове покоління — і він один з тих, хто розхитав підвалини того жахливого монстра — це факт . Що там було в процесі — не має значення, «совок» впав і це головне. І ніколи вже не вернеться. А нам у своїй державі своє робить, щоб таке більше не повернулося!
Тимофій Прокопенко
Як людину, яка знала В. Висоцького особисто,
мене завжди вчаровує те, як його сприймають українці і загалом в Україні. Свої спогади і враження я вже писав. Кому цікаво, той знайде. Щодо сміливості Висоцького, як про це пише О. Стрекаль, то він не враховує одне: Висоцькому багато в чому було дозволено бути «сміливим». Є свідчення співробітників КДБ, які підтверджують співпрацю Висоцького з радянськими спецслужбами. (На час мого знайомства з Висоцьким про це навіть не підозрювали)…
Володимир Іваненко
Цікавий погляд має Олег, на який він має право.
Але завжди є «але». По-перше, про фальшивого антисовєтчика і агента впливу КГБ кажу не я, а пише наш викладач, професор Георгій Почепцов (знову ж таки з посиланнями на джерела). А по-друге, безумовно, наше покоління може себе картати, але ж ми не знали тої інформації, до якої був допущений той же Висоцький — скажімо, про політв’язнів ми хіба щось знали, а великий бард знав, хоча б від Туманова… І від того, що ми би кинули червоні дипломи (у мене взагалі-то — синій) в обличчя Москаленку — десь би хоч щось прозвучало?! А якби Висоцький десь за кордоном заявив хоч слово на захист політв’язнів — це мало б силу! Але Висоцький не заявив, на відміну від, скажімо, академіка Сахарова… І по-третє, захищаючи Висоцького, сучасні українці захищають… свою сміливість, дозовану кухнею.
Василь Чепурний
Ні, Олеже, і ще раз — ні!
По-перше, ми і справді були виховані не так, як Висоцький. Наші батьки, що знесли на своїй шкурі сталінізм, нам нічого не розповідали. Оберігали. Ми були щасливі навчанням у найкращому університеті України, як я — точно, адже вступила не за першим разом, ще й без протекції. Ми поглинали знання, в тому числі й незнання. Але ми вірили. Усі вірили в те, що після закінчення навчання зможемо змінити світ на краще. Ти не вірив?
Але ми таки його змінювали, і разом з тим змінювалися й самі. Висоцький у 20 років не був іще тим бардом, якого ми знаємо. Але ми на факультеті уже (потай) читали в самвидаві його «Відкритий нерв». Ми, Олеже, формувалися. І він у свій час теж формувався. Хоча, переконана, його «формували», а ми вчилися.
Нами опікувалося КДБ, але більшість не пішли під ту опіку. І насправді нас формувало не КДБ і партія, а наші дивовижні професори й викладачі та світова література. Поглянь на нас нинішніх — ми починалися з факультету. І ти починався.
Валентина Мастєрова
Взагалі то Висоцький помер у 1980 році.
Я якраз був на Олімпіаді в Москві. І говорили про те пошепки. Але вже говорили. Цікаве інше. В дискусію включилися професіонали письменства. Надоїло сидіти в погребах і строчити книжки? Правильно, виходьте на люди, хай народ почує розумні думки, бо книжки, переважно, ніхто не читає.
Леонід Мельник
Друже, Олеже!
Чи потребує Висоцький твого заступництва? Ні! А чи потребує твоя пісенна творчість підтримки? Так! Але хто тебе підтримає, якщо ти на чужому боці, чи точніше — на чужому березі, і між нами «мокре»?
Для кого творив Висоцький? Звісно, його талановиті рими лягали на вівтар російської культури, яку насаджували і продовжують насаджувати скрізь, де тільки можна, і впихають знову невпихуєме у всі шпарки…
Для кого, друже, твоя сумлінна праця, твоя пісенна творчість? Теж до спадку російської культури, бо від культури української в твоїх творах нема нічого. І це прикро. Хто би був Григір Тютюнник, якби й надалі писав російською, з якої починав, і якби не навернувся до рідного слова?! Страшно подумати!
Спраглі українці чекають від талановитого Олега Стрекаля божественних пісень і віршів, але зрозумілою тутешній людності мовою, манерами і стилем (на кшталт, скажімо Леоніда Талалая чи Юрія Іздрика). А Висоцький хай собі буде, і Мандельштам хай буде, І Йосип Бродський, і Ігор Губерман, і сотні інших їхніх, і не тільки їхніх, а і європейських, азійських чи латиноамериканських митців, яких варто знати і читати, але не кивати ними, ніби знаменом (!), ми ж маємо натомість ревно дбати про своє! Нехай краще Росія почує на всі вуха співака й поета Стрекаля, хоча б на дрібку, як ми знаємо творчість Висоцького. Але того Стрекаля, завважмо, якого треба би було перекладати з української чи слухати його пісні в оригіналі, ну, хоча б як там, за поребриком, слухають подеколи неоднозначного Вакарчука…
Леонід Ісаченко
Щодо оцінок Висоцького, як не дивно, усі мають рацію, але…
Це “раціо” особистого досвіду, освіти, моралі, світогляду, якоїсь навіть персональної екзистенції. Кожен “взяв” від Висоцького те, що потребував і чого він не міг взяти в іншому місці, і відкинув те, що не “лягало” у власну “матрицю” світосприйняття… Так само як хибно оцінювати Висоцького “особистою міркою” (бо це оцінки не Висоцького, а самих себе), так хибно оцінювати і минуле мірками сучасного – у всякого вибору свій контекст, свої виклики і своя ціна.
Одне безперечно – Висоцький був культурним феноменом свого часу, який швидше олюднив його обличчя, ніж навпаки… Ну а щодо творчості Олега Стрекаля…
Здається, у Ліни Костенко були слова “Душа століть шукає себе в слові…” Слухаючи або читаючи будь-кого з Митців (поза оцінкою їх якості), я завжди задаюся питанням, не ДЛЯ КОГО, а ВІД ІМЕНІ КОГО він творить, чиї почуття і цінності ретранслює. І я зазвичай розумію, що, для прикладу, одні показують, що будь-яка “жаба” може стати артистом, а інші – що “жабам” високе мистецтво недоступне. Я розумію, “від чийого імені” пише і співає Олег, і поява Висоцького в цьому контексті не випадкова…
Я ж, своєю чергою, керуюся тим, що, по-перше, “російських” митців вистачить і без мене, і по-друге – я себе в цьому культурному сегменті не почуваю “своїм”… І загалом – митці завжди будуть різними, оскільки різноманітності світу ніхто не відміняв. А все, що може зробити кожен із нас – це трохи додати динаміки, повноти, живучості “своєму” світові (яким би він не був).
Володимир Богданович
