Культура

Всесвіт звичайної Людини

Омудрені життям книжки — як мудрі люди. Вони не беруть криком, не нав’язують себе, не вбираються у злототканні тоги, не носять лаврових вінців. Вони негалайливі і часто непомітні, мов джерела. Вони серед людей, ті їх бачать, кивають привітно здаля, але зазвичай уникають їхнього товариства. Бо тут не почуєш свіжого масненького анекдота, не розвішаєш на шворці невипраних пліток, не почешеш язиком — тут треба терпіння й уваги.

Вони, ці книги, чекають свого часу, коли людям раптом забракне дихалки, коли у їхній розмірений спокій уломиться лиховій, коли той, кого боронила парканами байдужість, раптом збагне, що надбавши всього, втратив найцінніше — себе.

Нині світ у захваті від нас: не парії, не заробітчанська гирилиця, а Лицарі-Герої! Та й ми самі із себе вражені: скільки серед нас Справжніх!

Журналісти, які ще вчора молилися на смажене, скандальне, тусовочне, шоушизоване, нині роблять базячо круглі очі і плескають у долоньки, завбачивши доти небачене: хлопчина на скрипочці вихлюпує на вулицю студеної осені теплу мелодію, і люди ясніють, змивають нею свою докуку і вдячно кладуть у картонну скарбоньку трудові гривні.

А на скарбоньці дитячою рукою виведено: «ДЛЯ ПОТРЕБ ЗСУ».

Отак жив-був хлопчина, нічим не примітний, як усі. Не вундеркінд, не мажор. Можливо, змаленства дивився на світ яснішим зором, можливо, школярем тісніше притуляв до серця долоньку, коли на шкільній лінійці грали Гімн України… Але хто це бачив? Хіба що батьки. Але розкажи вони про це ще рік тому навіть знайомому журналістові, той і вухом не поведе: мовляв, ото мені диво. От якби це чадо задушило струною від скрипки свого педагога — ото була б тема. Гриміла б із краю в край!

Журналістику відвадили від людей, журналісти не вміють читати людину як книжку. Цього не вчать мудрі фахівці, багато з яких самі ніколи в таке не вчитувалися, не кажу вже про те, що такого не писали. Треба було війни, щоб прозріли.

Маємо цього вивчитися, колеги, раз ми суспільство Героїв, а не ізгоїв! Є вчителі! Серед них — світлої пам’яті вінницький чорнороб журналістики Іван Волошенюк. Майстер зарисовки і нарису. Людинолюб і людинознай неперевершений.

Оцю премудру книжку, яка нині заговорила, бо є час і потреба, є поспільна запрага такого джерела, — оцю хрестоматію ЖУРНАЛІСТИКИ ЛЮДИНИ я б нині видав новим накладом і рекомендував би до фахових програм в усі українські профільні виші.

Хай вчаться акули пера відкривати Всесвіт звичайної Людини, хай спробуть почитати стрічного як унікальну книжку. Так відкривають Героїв.

Валерій Ясиновський

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.