Ти пам’ятаєш: міст над сірою,
неквапно плинною водою,
Будинок творчості на пагорбі,
вогні прекрасної, як звістка, електрички.
А там, удалині, де небо зеленіло,
в багатомовному вогні
над рівнем обрію промчали дві душі –
й не повернулись, як були, до нас.
Володимир Коскін
***
… Ми – уламки дурного світу, щедро сповненого любові,
Ми останні його солдати, мов окрайці усіх країв,
В наших жилах пульсує кава, а часами сухе червоне,
А частіше гаряча магма невимовного почуття.
Ми одвіку такі самотні, ніби рими у білих віршах,
Ніби риби у рваних вершах, що ховаються в глибині,
Це так дивно і дивовижно, що мені це, напевно, сниться,
Я римую себе з тобою, а до тебе немає рим.
Випадковість – не випадкова, небезпечна і неминуча,
Підкрадається невблаганно, накриває немов арта.
Ти найважча з моїх контузій, від якої німіють руки,
Ти панічна моя атака, опівнічна моя печаль.
Всі дороги ведуть до себе. Всі дороги ведуть додому.
А до тебе усі дороги заблукали на манівці.
На порозі життя і смерті, в світі білому, як верлібри,
Я римую себе з тобою, а до тебе немає рим.
Олексій Бик
