А Ярина Вовчикова нашого батька любить. Про це все село говорить. І ще кажуть, що батько нас покине. Я трохи побоююся Ярину, особливо, коли йде із сокирою у нашому березі лозу рубати. Тільки вона не лозу рубає, а татка виглядає, хіба я не бачу. Бо так стоїть, мовби забуває, чого прийшла, і весь час на наш двір дивиться. Як татка побачить, то заусміхається і як не кинеться до нього, а як маму побачить, то хутенько ховається у гущавину і щось там тюкає.
Усі кажуть, що батько у нас красивий, тільки невштивий. А ще він грає на баяні й на гармошці. І співає. Мені здається, коли він співає, то нічого навколо себе не бачить, тільки сама пісня.
Я не хочу, щоб татко нас кидав і йшов до Ярини. А мама чомусь весь час його туди виправляє, коли сваряться між собою. Я тоді плачу, а мама штовхає мене до татка: «І її забирай. І старших. Усіх забирай!» А я не хочу до Ярини: у неї хата старезна, ще й шифер на даху побитий. І баба сердита біля хвіртки на лавці сидить із києм у руці. Вона весь час ним землю колупає і сама до себе говорить.
Мама, як сердиться на мене, то каже, що я вся у батька вдалася. Це тоді, коли Пронька, що живе біля ставка, нажаліється. А я ж нічого, я лише гілочку струснула, ту, що над дорогою. Там такі яблука! А вона відразу за кропиву. У Проньки дуже кусюча кропива.
О, стоїть оно. Стереже свою яблуню, наче наш Бровко свою миску. І ніяк її не обминеш. Навіщось мене підгукує.
– Олько, ти купатися?
А чого це в неї голос, наче підмазку з’їла? Мовчу, тільки дивлюся, чи немає кропиви у руці. Пронька лізе до кишені, що в спідниці під фартухом, і дістає червонобоке величезне яблуко, як у казці. Таких солодких яблук ні в кого немає в селі. Це я точно знаю.
– Купатися, – кажу. Тихенько кажу, щоб тітка чогось не подумала. Тітка простягає в руці те чарівне яблуко і:
– Олько, так батько вас покинув чи ні?
Не такі вже ті яблука й солодкі, а бувають і червиві. Нехай тітка вдавиться цим яблуком. Я так їй і кажу. А тітка кричить, що я бандитка і що за мною тюрма плаче. Ну, й що – нехай плаче. Находу роздягаюся і з розгону кидаюсь у воду, на саму глибину, бо ще хось побачить, що і я плачу.
Вадентина Мастєрова,
с. Красилівка
