Зайшовши у Фейсбук, побачив, що Дорж Бату, таки видалив свою сторінку. Вітаю, ми знищили українського письменника. Саме українського, адже всі його тексти — це не переклади, це все написано саме українською мовою. Мовою, за яку величезна кількість з нас бореться як за ознаку ідентичності. Наразі мова не про те, де, на кого і ким працював Дорж. Є мільйон варіантів, чому ця історія виглядала так, як виглядала. NАSА навіть підтвердила, що він певний період працював на них як контрактор. Можливо, пізніше підтвердить і те, що він працює на них зараз.
У нас війна і треба думати, що кажеш.
Та і яка мета це підтверджувати? Щоб що? Щоб комусь у Фейсбуці стало легше?
Однак мова не про історію скандалу.
Мова про цінність українського тексту як такого. Книжки його читали, їх цитували, на їх презентації 
шикувалися великі черги. Чи це не був успіх української літератури? Чи це не був успіх українського слова?
Як на мене, видавництво, як найбільший бенефіціар, повинно було як леви битися за такого автора, а не ховатися в кущі, підібгавши хвоста. Але сталося, як сталося. Видавництво пробекало якісь вибачення… Автор вирішив послати те все під три чорти… В результаті маємо пустку.
Кажуть, новина живе в соціальних мережах пару тижнів. Це так, коли тебе вона не стосується. Мені дійсно шкода. Шкода прекрасних текстів, які могли з’явитися в майбутньому. Звісно, книжки Доржа з моєї полички нікуди не дінуться. Єдине, що я зроблю після всієї історії, — це замалюю чорним маркером на них назву видавництва.
Руслан Горовий
P.S.
Цей текст — просто констатація певного факту. А Дорж був, є і буде моїм другом.
