Суспільство

Білі плями і не вимовлені імена убивць…

Страшно було прочитати некролог, який написав підліток після трагічної смерті своєї мами у Дніпрі. Цей хлопець на кілька років старший за мого сина, мабуть. Його мама була молодою красунею, лікаркою, волонтеркою, яка разом зі своєю ліпшою подругою просто проходила повз той будинок тоді, коли прилетіло… Читати те, що написав її син, страшенно боляче. І, окрім усього іншого, я зупинилася на його словах про «цих ублюдків, яких ми ніколи не вибачимо і будемо проклинати до кінця часів усією сім’єю, всією Україною».

Мені прикро, що наші діти отримують ці знання такою страшною ціною. А також неймовірно прикро, що чимало наших бабусів і дідусів, переживши все те, що вони пережили свого часу в XX ст., так багато мовчали.

Білі плями, нерозказані вчасно історії, назавжди втрачені деталі, не вимовлені чітко імена убивць. Їхні онуки, тобто люди мого покоління, переважно росли такими собі покручами — однією ногою стою в пострадянській реальності, іншою вже нібито йду у здорове майбутнє.

Але оце довге хитке балансування нам сильно вилізло боком. Ми роками шукали своє Я, а то й не обтяжували себе цими пошуками, а наші вбивці тим часом знову відрощували свої хворі амбіції. Що ж, тепер пожинаємо.

Діти ховають молодих батьків, батьки ховають дітей, так багато болю зусібіч. Але дуже хочеться вірити, що ми вже ніколи не перетворимо цей біль на невиразні білі плями в розфокусі. Ні, ми ймовірно будемо пам’ятати імена наших ворогів «до кінця часів усією сім’єю, всією Україною».

Ірина Цілик

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.