На мою розповідь про недільну подорож вихідного дня одразу — найпершою – відгукнулася двоюрідна племінниця Таня: «Лєна! Самчики! Там же Ладиги поруч!» Мене здивувало, що вона досі памя’тає той фурор, який справила на всю родину моя поїздка до Ладигів, у гості до її дядька, татового брата Владислава. Цікаво, що і я дорогою на Хмельниччину згадувала ті Ладиги. Точніше – того норовливого Вовка, якого приборкала… Про те, що кличка у коня – Вовк, я дізналася по всьому. І зрозуміла, що ту кличку тварині дали неспроста.
Я в нього «закохалася» з першого погляду. Сіра з блакитним відтінком блискуча шерсть в темно-сірі «яблука», сильна висока шия, широкий круп і граційні ноги. Владик у колгоспі завів щось на зразок конеферми. Привозив коней із Воронезької області, де розводили породистих скакунів. Сам Владислав любив їздити легкою двомісною бричкою (двоколкою) – хизувався своєю любов’ю до коней.
У день приїзду в Ладиги покаталася на коні. Була то сумирна молода лошичка.
«Ти уже їздила верхи?» — запитав Станіслав (Танин батько, чоловік моєї кузини Ерни), коли, зробивши «променад» вздовж поля, підійшла до стежки, звідки виїжджала на дорогу.
«У сідлі вперше. А чого запитуєте?»
«Впевнено й вправно тримаєшся, наче давно вправлялася…»
Хтозна, звідки взялася ця впевненість. Можливо, настав момент, аби зреалізувалося колись прочитане і побачене? Та наступного дня, я вже не хотіла доснідати… побачивши біля воріт сірого красеня, який граційно перебирав сильними елегантними ногами…Того дня я першою сіла на коня, відмовилася, щоб мене підсаджували, хоч кінь був дуже високий – чистокровний скаковий рисак.
Спершу все було гаразд. З повільного кроку перейшли на легенький галоп. І тут сталося непередбачуване. Відкриття. Через яке дівчатам і жінкам треба їздити в жіночих, а не чоловічих сідлах… Не встигла я усвідомити нове відчуття, як рефлекторно, наче злякавшись його і тікаючи від нього, припіднялася в сідлі, коли треба було опуститися… Відтак хотіла знову зберегти потрібний ритм. Але кінь піді мною брикнувся. Мабуть, мій «збій» зрозумів як невпевненість вершниці. Я розвела стремена, щоб стишився. А кінь насупротив хвицьнув задніми ногами, крутнув корпусом і … пішов на галоп! І тут я збентежилася. Тим, що хоче мене скинути і несеться сільською дорогою до озера. Я щосили натягнула до себе віжки. А та скотиняка (так я думала тоді про нього) вигнула шию, задерла голову майже мені на коліна і далі несеться дорогою до озера.
От норовлива нєнза, думаю про нього. Через три дні – початок нового навчального року. Не буде ж третьокурсниця журфаку зустрічати перше вересня з подряпаним обличчям! Точно подряпаним, якщо кінь мене скине…І плаття шкода — білого, воно мені так личить… А як це валятися в дорожній пилюці перед мужиками, які заціпеніло стоять на узбіччі? Думала, що вони якось зупинять цього навіженого коня, а у них від подиву очі на лобі. Ні, скотиняко, ти мене не скинеш! Якщо і впадемо, то обоє, якщо в озеро – то разом!
Тут уже ми із «скотинякою» проминаємо гурт чоловіків і на льоту чую Стасикове «вбік, на одну сторону…» Десь з глибин «колись прочитаного і побаченого» я зрозуміла, що треба зробити. З усієї сили перекручую віжки на лівий бік. Кінь опирається, але поступово стишує хід. Зупиняється. З-під вудила у нього скрапує кров. Він дивиться на мене здивованим впокореним поглядом – визнав… Тепер можна послабити віжки, туго намотані на ліву руку. Кінь застиг, виструнчив ноги. Тепер мені можна було зійти…
Не знаю, як вистачило у мене сили після цього рисака пересісти на іншого коня. Адже тіло моє було наче з вати, спустошене і невагоме. Насправді нічого не хотілося. Та все ж я сіла на іншого коня. Щоб не показати, що пережила. Я зробила кілька кіл. Не було жодного відчуття від цього катання. Це був не Вовк…
Про те, що непокірливого коня звати Вовк, я дізналася від дружини Владика, Тоні. Одразу по пригоді вона вичитувала чоловіків за те, що «посадили дитину на звірюку Вовка!» Виявилося, що роком раніше той Вовк відніс у поле її племінника, який зі столиці приїхав у Ладиги на канікули. Відніс у поле, скинув. Хлопчина загубив окуляри, без яких майже нічого не бачив, ледве дістався додому і занедужав на дерматит, на нервовому грунті…
Таня чула про ту подію. А цього разу також була в Ладигах і «…все бачила: застиглі від переляку обличчя дядьків, свого діда Фелікса, сердитого на синів за нерозсудливість, бліду маму і перелякану, але горду собою Лєну! Пригода була яскрава. Тому і запам’яталася». Багатьом. Навіть ти якось згадувала, що згодом чула розповідь про мене «…як про амазонку, із захватом від відваги і сили духу молодої дівчини».
Коли я повернулися до Гримайлова (сусідньої Тернопільської області), де тоді гостювала у своєї родини, якось мимохіть, зайшовши до хати знадвору, почула, як її батько, Станіслав, розповідає про мою пригоду. «І Лєні вистачило витримки зійти з одного коня – а була ж бліда як стіна! – і пересісти на іншого…»
Мене вразило, що він детально передав усе те, чого назовні не хотіла показувати… Я щиро просила його та його дружину, мою кузину Ерну, не розповідати про мої «подвиги» батькам. Особливо мамі. Яка завжди (такі всі мами!) переймалася мною. Якщо це навіть проминуле. Станіслав Феліксович обіцяв. Але слова не дотримав. Розповів батькам про моє «спілкування» з Вовком. Як про приклад самовладання й уміння дати собі раду…
Я ж і досі згадую норовливого Вовка. Особливо в несподівано критичних і, здавалося б, безвихідних життєвих ситуаціях.
Олена Чайка
