1.
Із кожним подихом й ковтком
все більше пізнаєш у світі.
Смакуєш істини відкриті
запеклий неук під замком.
Ти відчиняєш білий світ,
що б’ється, як у хвилях риба.
Довкіл розхитана колиба
і дратівливий живопліт.
І продираєшся в сльозах
через потьмарення покоїв,
не віриш й віриш голосам.
Між стін книжкових знову сам.
Як розум твій лише засвоїв:
Оноре де Бальзак – бальзам?
2.
І він зітхнув, поет стоїчний,
зів’яла пишуча рука.
О, так нелегко, хоч і звично,
собі подібного шукать.
А той десь є, тривожить тишу
зім’ятим аркушем – живе –
і знову мне папір і пише,
і на шматочки серце рве.
Несхожий профілем й рядком,
ледь-ледь освітлений листком,
віршує й не жадає плати.
Хмільний вночі вікном-вином,
не хоче, божевільний, спати.
А білий світ – вповитий сном.
(Василь Рябий. Шукання двійника. Снятин. 1992)
Василь Рябий із Коломиї вишколив себе на поета первого ряду. Інша справа, що він не є в шерезі вітаних. Навіть Народна премія Шевченка, 2019 (?) не додала йому більшої відомости. А все тому, що сприймають не 
за талантом, а за криком.
Не допомагають публікації в літературних виданнях, які відразу перетворюються в літературні архіви. Це незле для історії, для процесу – подібне смерти. І вже на межі припинення свого існування і “Буковинський Журнал”, і “Золота Пектораль”. Причин багато, але приватизація журналів без стратегії державницької, неминуче забирає у них перспективу, бо відсутній ідейний спадкоємець.
Але повернемося до Василя. Його експериментальний чин поезотворення, – сонетотворення, – гідний найширшої уваги. Він зробив неймовірне, у експериментальну форму сонета-паліндрома вдихнув життєві сенси. Цього не осягнув сам Іван Величковський, який поставив поетичний експеримент на високу планку осягнення.
Сьогодні Василь Рябий бореться з тяжкою недугою. Але він залишається літературоцентричною постаттю не лише у своїй Коломиї, а на увесь світ Поезії, яка не ділиться на кордони і Держави, а має в своїй основі триєдину сутність буття: земля – небо – і потойбіччя…
Євген Баран
