… Це було на третій день березня 1980 року. Мені на робочий радійний телефон подзвонила Світлана Йовенко. Її усміхнений голос звучав загадково:
— А хочеш привітати Григора з премією?
Я заспішила:
— Звичайно ж, Світлано, передавай мої вітання Григору Михайловичу, а також перекажи, що тут, в Дніпрі, ми всі радіємо за нього!
— А ти йому все скажи сама! Григір прийшов до нас у “Вітчизну”, даю йому трубку, говори!Озвався Григір Тютюнник:
— Здорова будь, Любо!
Звичайно ж, говорила я хвилюючись і боячись не сказати щось дуже важливе: і про “Вогник далеко в степу”, і про мої улюблені оповідання, й про те, як моє покоління шанує його. Бо він і є той письменник, присутність якого в літературі змушує бути самокритичним і шануватися…
Григір Михайлович подякував стримано, але голос його був приязний до мого хвилювання. До захопленого мого багатослів’я. Тому я наважилася і нагадала, що пам’ятаю його розповідь про те, як має починатися продовження “Климка”: «Прокидаюся вранці – білим-біло. Я думаю – сонце, а воно випав сніг…» То чи скоро… Раптом розмова урвалася довгим гудком.Світлана перенабрала знову.
— Що це було? У тебе телефон несправний? — Запитав Григір Михайлович.
— Так, з цим телефоном таке буває. Ми, одне одному кажемо: «фашист вставив викрутку»…
— Угу…Фашист вставив викрутку, — повторив Григір Михайлович. Було відчутно, що його настрій дещо змінився. Запитав, чи скоро вийде моя збірка, і ми попрощалися.
А вже за кілька днів всі, хто був читачами Григора Тютюнника, хто любив його і захоплювався ним, таким осібним і виразно самобутнім, телефонували одне одному, перепитували, плакали й не могли повірити…
Озираючись в той далекий березень, зрозуміла, що саме він став межею, за якою залишилося радісне захоплення феноменоменальним улюбленим Григором Тютюнником. Натомість прийшло й не полишає бажання знайти відповідь на запитання: чому так сталося? Як могла Україна втратити такого письменника? У ньому відчувалася така внутрішня свобода і сила, що, здавалося, смерть не наважиться наблизитися до нього ще довго. І хоч з його оповідань і повістей до деталей прочитується драматична авторська біографія , але ж – і характер, у якому така воля до життя, що Григір видавався і мусив би бути безсмертним…
З того часу, розуміючи глибину втрати, яка не заростає ні шаламенними роками змін і революцій, ні новими іменами, ми, його читачі, намагаємося нічого не пропустити: перевидання відновлених після цензурних втручань творів, оприлюднене листування, прочитані ощадливі, але промовисті щоденники і записники Григора Тютюнника (світла пам’ять О.Неживому!), як і спогади тих, хто знав Григора Михайловича й товаришував та часто спілкувався з ним: Анатолія Шевченка, Петра Засенка, Володимира Білоуса, Павла Малєєва, Лариси Мороз, Михайла Слабошпицького, Василя Шкляра, Юрія Феодосійовича Рогового і ще багатьох. Згадували й писали про Тютюнника Іван Дзюба, Олесь Гончар, Павло Загребельний, інші літератори, не довіряти яким підстав немає.
Григір Михайлович доброзичливо ставився до молодших (я вже якось згадувала, як з легкої руки Василя Шкляра в березні 1977 року Тютюнник приїхав в Ірпінь напередодні прийому до Спілки, читав нам цілий вечір “Три зозулі з поклоном” і всі ми: Анатолій Кичинський, Михайло Пасічник, Михайло Шевченко, Алла Тютюнник, інші мої перевесники можуть розповісти свої тодішні й наступні враження про цю неймовірну Людину.
Ні, я не мала щастя спілкуватися з Григором Михайловичем часто, але навіть епізодичні (та, пересвідчуюся, не прохідні зустрічі) не просто запам’яталися, — вплинули на мене. Бо, як писав Михайло Слабошпицький, «Григір Тютюнник, якого давно немає з нами фізично, височіє далеко попереду. Там, куди ми йдемо, чи, принаймні, хочемо дійти. Така особливість лише деяких письменників — вони не лишаються тільки в своєму часі. Навіть і якщо їхня сюжетика цілковито йому присвячена. Такі письменники – константи. Бо ж і найсуворіша переоцінка цінностей для них не страшна. Жодній інфляції вони не піддаються».
Додам — як і їхні дії чи вчинки. Ось, скажімо, одна білялітературна історія. На запрошення Івана Федоровича Драча надіслала вірші у “Вітчизну”. Півроку — ні друку, ні звістки. Аж тут — якась нарада молодих в Києві. Їду і одразу йду в редакцію. Застаю там лише Б.А.Буркатова, який повідомляє мені, що Драч в Єревані, а свого листа я можу пошукати “он там”. В чималенькій скирті ціленьких конвертів знаходжу й свій, нерозкритий. Прошу дозволу забрати його. Й втікаю, розгублена і присоромлена. Наша нарада закінчується третього дня. І звісно ж, перед вечірніми поїздами, всі, хто ще має кілька годин, йдуть в “Еней” і тісненько всідаються за столами. Разом із відомими. За нашим столом (чи не за запрошенням М.Шевченка) — Григір Тютюнник. Сидить, слухає, про що і як говоримо. Раптом на фоні розписів Базилевича з’являється Іван Драч. Мені захотілося сховатися під стіл, але – не встигла. Метр підійшов і привітався. Сказав, що я даремно забрала конверт. Сама ж бачила, скільки там інших нетерплячих.
— Бачила, — кажу. — А навіщо ж ви запрошуєте надсилати вірші?
— З часом всі надрукуються. Але… Ось зі мною чоловік з “Радянської України”. Він надрукує швидко, а я напишу передмову.
— Я не хочу в “Р.У.”… Я у “Вітчизну” зверталася…
— Ну, як хочете.
Мій улюблений поет Іван Драч (це без іронії) зітнув плечима.
— Я в більярдну зайшов, — пояснив комусь на запрошення присісти за стіл. І пішов — вигравати.
Я вдавала, що розглядаю малюнки на стіні збоку, щоб ніхто не помітив, як мені прикро. Бачу, що Григір Михайлович теж виходить. А через кілька хвилин з’являється разом з Іваном Федоровичем. І Драч мені говорить:
— Любо, Григір вважає, що я маю вибачитись. Вибачте, я й справді мав би вчасно читати вірші, які мені надсилають з областей.
Я мовчки киваю, бо вражена. Тютюнниковим вчинком. Він мене прочитав. Попрощавшись з Драчем, прощаюся і з молодим товариством та з Григором Тютюнником: мовляв, мені пора на поїзд… Той, хто написав найкращі оповідання, всміхається й тепло киває мені головою, схиленою на праве плече: Тютюнник вдає, що браво грає на баяні! Ну точно ж — не на гармошці!
Любов Голота
