Ірина Фаріон після замаху на її життя, померла в лікарні… Убили пострілом в голову. Померла громадська діячка, мовниця, професорка. Цю інформацію підтвердив голова Львівської ОВА Максим Козиицький. «Дуже прикро, але, попри всі зусилля медиків, врятувати Ірину Фаріон не вдалося. Щирі співчуття рідним, близьким та учням Ірини Дмитрівни», – написав він.
За його словами, пошуки нападника все ще тривають. Раніше у Мережі з’явилося відео, на якому поліцейські затримують молодого чоловіка, якого називали ймовірним виконавцем замаху на Ірину Фаріон. Жах ! Це сто відсотків замовне вбивство. Легко здогадатися, звідки йдуть сліди…. Вічна і світла пам’ять чудовій Людині, Справжній Українці!
***
Тим, хто поблажливо-лукаво пише: «Якою б не була Ірина Фаріон…». Вона була такою, якими не наважуєтесь, не вмієте, не хочете бути ви. І тому ходила, яко Валькірія, мінним полем між Мовою і язиком, між Великими мертвими і боязкими живими, між Отямтеся і какая разніца. І притягувала до себе стріли, а зрештою – і кулі…
Слово, чому ти не твердая криця?! Ворожий метал і домашня іржа тебе ранять і точать…
Мирослав Дочинець
Напередодні у стрічці ФБ переважали молитви за здоров’я… І це, на жаль, наша сумна традиція. Бо всім українським миром, стіною, рішуче мали стати на захист Ірини Дмитрівни тоді, коли вороги України ефектно організували проти цієї чи не одинокої безкомпромісної борчині за українську Україну справжній інформаційний терор. Вони блискавично втовкмачили загалу через контрольовані канали ЗМІ шиту білими нитками нібито її провину перед нашими вояками.
Так званий “непересічний загал” українців залишив скомпрометовану у гидотний спосіб професорку один на один із корумпованими суддями ще потужної антиукраїнської системи в нібито незалежній Україні.
Немало із нібито “свідомих” і “національно стурбованих” купилися на ту тонко продуману акцію сучасних високооплачуваних творців “чорних комунікаційних технологій”.
Щодо інтелігенції. Більшість її, вихованої вже постколоніальною владою, як і у випадку з оберегом української пісні Ігорем Білозіром, прогнозовано промовчала. Звично дбала за свої посади, владні нагороди. Маю на увазі передусім україністів-філологів із дипломами наших університетів. Ця збайдужіла й перелякано-слухняна більшість університетської спільноти не спромоглася бодай на публічний протест.
Не зробила найменшої спроби протесту жодна (!!!) катедра української (!!!) мови. Бодай хваленого Франкового університету у Львові – хоча б як у докір послушним випускницям свого ж вишу, які склали кістяк катедри львівської політехніки і які промовчали першими. А саме від них суспільність очікувала прояву бодай наукової, якщо не громадянської, позиції. Вже не кажу про столичні катедри україністів…
Чи усвідомлюють колеги, що тим мовчаням зрадили чин професії, у якої суфікси і префікси за умов, коли Україна стікає кров’ю, – не головне…
Микола Тимошик
Пам’ятаєш?… Іринко дорога… На уродини я бажала Тобі, аби ми всі разом – Ти, Твоя донечка Софія, Твоя найкраща упродовж понад 30 років подруга Оксана Микитюк, Твоя неймовірна подруга Галина Помилойко та я – поїхали до моря. Не судилося…
Я зараз біля моря. Сама. Ніч. Повний місяць. І Ти дивосяйною місячною доріжкою ідеш до Неба… І я плачу…
Я не знаю, що писати далі, Іринко… Ти йдеш до тата (як же ж Ти любила, коли називали 
Тебе на ім’я та по батькові – Іриною Дмитрівною)… Ідеш до мами і до брата, про яких розповідала мені з такою любов’ю…
Я не вірю… Розриває від болю на шмаття… За кілька годин до своєї смерти Ти написала мені, як завше тепло звернувшись так, як називала мене лише Ти. Я відписала Тобі, розповіла, де я з родиною і яке ж воно красиве – море…
Я не знаю, що писати, Іринко моя дорога… Я бачу місячну доріжку і Ти все далі від землі і все ближче до Небес… Сльози солоні… Як море… Я встеляю Тобі цю дорогу білими і ніжно-рожевими трояндами. Я так хотіла дарувати їх тобі часто і довго-довго, з нагоди уродин, родинних свят, презентацій нових книг, перемог у судах…
Ти сьогодні мала їхати до моря. З донечкою. З Евонькою і Дмитриком… Боже, я не здатна осягнути волі Твоєї. Боже!…
Дякую Тобі, Моя Подруго, за незабутні розмови, за неймовірний дар Тебе знати, за дотик Твоєї долоні до моєї, коли бувало легко і коли бувало важко. За Твою теплу, щиру турботу. І за наші мрії та плани, що вже нездійсненні..
Прощавай… Вже ніколи не писатиму Тобі “Іринко моя дорога…” Але ні!… Я напишу Тобі про море. Я напишу тобі про все. Чекай моїх листів. До Неба вони доходять швидко…
Таких, як Ти, нема. Таких, як Ти, не буде… А Ти… А ВИ, Ірино Дмитрівно, будете завжди. І Слово Ваше лунатиме все гучніше. І нам даватиме силу боротися за Україну і стояти твердо. А ті, що боялися позавчора і вчора, тремтітимуть від страху перед Словом Вашим і перед прізвищем ФАРІОН завжди.
Світла пам’ять. Щирі співчуття рідним і близьким. Слава Україні! Героям слава!
Ольга Гошовська
Шокована. Приголомшена. Сумую і плачу. Мені не подобалась Ірина Фаріон, не підтримувала і не схвалювала її позицію, але вбивство!.. Як же це жахливо і моторошно, що людина може бути вбита за свої переконання. Для мене це вбивство свободи слова в Україні.
Оксана Драчковська
Вимкнули Світло. Світло Життя Українки. Назавжди… Сміливих, чесних, принципових, незламних бояться, їх судять, катують, вішають, б’ють до смерті і відстрілюють…
Симоненко, Марченко, Стус, Івасюк, Білозір, Фаріон… Героям Слава! Вічна!!!
Аліна Третяк
Вони вміють тільки вбивати. Але справжня смерть належить убивцям. Бо вбити Ірину Фаріон неможливо. Кожним своїм словом, кожною лекцією, кожним вчинком вона тепер житиме вічно й належатиме всій Україні і навчатиме всю Україну.
Василь Триліс
А тепер уважно. Почерк Судоплатова побачили ? Так було й тоді. Тепер вбивати професорів української філології в 21 столітті — “денацифікація”. Маємо то зупинити. Справа честі для СБУ знайти й знешкодити гадюк. Так має бути.
Юрій Михальчишин
Ми всі у неї потроху стріляли. Останніх сто років. Але точно більше. Мовчанням, заперечнням, осудженням… І згодою також. Коли вимагали її звільнення, розпочинали розслідування і коли поновлювали на посаді… Визнаймо це. Ми ж знали: вона не змовчить ніколи. Бо їй пох… були прізвища президентів, половина з яких уже на московських рубльовках і теплих французьких берегах. І куплені на рублі та доляри «українські» політики були їй також там, есбеушники, що пачками міняли тризубі кокарди на рускі у наших Криму, Донцьку і Луганську, і менти пох… були, що наряджаються нині копами.
Про перекинчиків, яким «чого зволите», вона попереджала задовго до всього і бачила дивну для багатьох причину всього – мову. Стояла в її обороні та збережені – найголовнішого українського коду. Добираючи слів – не добираючи їх. Патріотка – «агентка», професорка-філологиня – «комсомолка-комуністка», депутатка і затравлена своїми неправильно-правильними статями та інтерв’ю.
«Да какая разніца» казали їй і нам, але відповідала лише вона – найнеполіткоректніше з усіх, і найкоректніше з усіх на ще неоголошеній і уже оголошеній нам війні. Уже тоді – на наше знищення і нині – на велике на очах усього боягузливого світу убивство цілої нації і країни. Також у скроню. Руками «їхтамнєтов» і тих по Львовах, Києвах і Чернівцях «коториє єсть». Відповідала за усіх, яким «разніца», поки ми мовчали і не договорювали. І коли не мовчали і вже кричали на підвалах у руских катівнях Донецька…
Ми повинні визнати це – як всі у неї потроху стріляли. Вчора і раніше. Навіть, коли ще не знайшли убивцю, бо ми ж знаємо його прізвище і де саме його осідок на болотах. Це нам треба зробити, щоб бути зараз єдиними перед лицем лютого ворога, який стріляє нині у скроню кожному з нас. Щоб перемогти його і бути українцями зі своєю землею, традиціями, історією.. Бути з мовою. І нашими провинами перед сотнями і тисячами, яких ми не вберегли на наших вічних фронтах, як то нині в окопах на сході чи на Масарика у Львові.
Володимир Стефанець
Велика й неоціненна позитивна роль Ірини Фаріон для нашої країни полягає в тому, що вона своєю безкомпромісністю і крайнім радикалізмом щодо утвердження української мови в Україні, а, отже повного витіснення російської і відповідно перетворення української на мову загальнонародного спілкування в повсякденні й усіх інших сферах не дозволяла впадати в сплячку суспільству, змушуючи його робити нові й нові кроки до воістину великої мети – підняття рідної мови українців до рівня великих світових мов, що є одним з головних виправдань узагалі створення й існування незалежної української держави.
Фактично вона була тим необхідним батогом, який постійно будив, активізував наше суспільство, таке інертне, загальмоване, схильне до застою і безруху.
І це повною мірою вибілює цю непересічну жінку від усіх її малих і великих гріхів, і навіть від найдикіших переборщень. Тепер, коли її вбито, в Україні не буде такого потужного голосу за українську мову, що безумовно дуже і дуже погано.
Tykhin Tykhin
Пам’яті Ірини Фаріон
Слово!
Ти маєш значення.
Човен пливе без весла,
річка сумною качею
вісточку принесла…
Темна імла на пристані,
тоне в заграві день,
ворог стрілою прискає,
слово – жива мішень…
Стати б щитом, кольчугою,
знати би наперед…
Хвилю збиває хугою,
плутає очерет…
Небо розкреслить птицею,
муром заступлять дні –
слово твердою крицею
вистоїть у вогні.
Буде печаль глибинною,
біль відпливе за край…
Думка тріпоче рибиною:
Господи, покарай!
Наталія Ковалик
***
Я вам цей борг ніколи не залишу.
Ви й так уже, як прокляті, в боргах.
Віддайте мені дощ. Віддайте мені тишу.
Віддайте мені ліс і річечку в лугах.
Віддайте мені сад і зірку вечорову,
і в полі сіяча, і вдячну щедрість нив.
Віддайте мені все. Віддайте мені мову,
якою мій народ мене благословив.
Ліна Костенко
