Кажу собі: “Облиш! Нащо воно тобі? Знову буде купа бруду, насмішок і образ – і нічого це не дасть”. І все ж… Мова бо не про персоналії. Мова про символи і про те, як вони входять в нашу свідомість. І що, і хто за цим усім стоїть? І до чого тут «Два Серця… віддай мені одне»?
Христина
Реальність
Немов би
Тісна домовина.
І темрява, наче густий креазот.
Я – марю.
В уяві у мене – Христина.
І цей, красномовний,
Червоний дрес-код.
Сидить вона в храмі,
Мов десь на Маямі,
Пуста і бездумна,
Неначе сова.
Стискають їй ноги
Червоні панчохи
І щось вона сумно
Про Серце співа.
За чим вона тужить?
Кому вона служить?
За що свою душу заклала тепер?
У Божому храмі,
Попід образами
Призначив їй зустріч
Либонь, Люцифер.
Ось брама хитнеться –
І світло проллється,
І щось там заб’ється
В її животі.
І він посміхнеться,
Лише озирнеться –
І ступить зухвало
В обійстя святі.
Немов з переляку
Заграють собаки,
І чорним туманом
Затягне вівтар.
Зіллються в цілунку
Дві хтиві ігрунки.
І ляже на рани
Отруйний нектар.
Вогні фаєр-шоу
Засяють яскраво –
Це вже Апокаліпсис?
Армагедон?!
Це тільки забава!
Їм хочеться слави –
І просто співати
Удвох – в унісон…
Слова тут безсилі.
Мораль – нідочого.
У мороці тиші
Сумний силует…
Шкода, що Христина
Не вірить у Бога.
Їй голову кружить
Бомбезний поет.
Анатолій Матвійчук
