Університетськими роками, всі п’ять курсових зим, ми безперебійно колядували. Часи були непрості: на першому курсі (листопадом 1982 року) помирає гєнсєк Лєонід Брєжнєв, на другому — Юрій Андропов, на третьому – Константін Чєрнєнко, на четвертому — міністр оборони Дмітрій Устінов: у Москві переходили своєрідні «катанія на лафєтах». Дозвіл на колядки-щедрівки давали з самого ЦК КПУ, ще й до того ж, аби співали «рік Новий народився» замість «рік Божий»…
Мій шлях до себе був тривалим і, часом, непередбачуваним. Лишень років десять тому ледве почав намацувати під ногами твердий ґрунт, хоч берега в океанському тумані ще не бачив. Отак колошматив руками по воді, аби елементарно вижити. Чіплявся за все: творчість, роботу, родину, хобі, розваги, отримуючи лишень тимчасове емоційне задоволення від сталих заробітків, мовляв «усі цього прагнуть». Проте відповіді на базові питання: «хто я», «звідки» і «куди йду» не мав.
Літературні процеси в нас таки тривають, попри всілякі «тимчасові труднощі»… В країні пройшов тиждень читання, вручено книжкові премії року: «Книга року BBC», Премія Юрія Шевельова, «Премія міста літератури Юнеско»… І хай українці (поки що!) витрачають на тютюн та алкоголь в кілька тисяч разів більше, ніж на книги, як справедливо нарікає Вадим Карпяк, хай Андрій Кокотюха скаржиться, що нація ні в біса не читає, все ж, позитивні процеси в царині читання, просвіти та літератури відбуваються.
Взимку душа впадає в сплячку. Зима потрібна людині для душевного відпочинку. Бідні пігмеї, араби, папуаси, індіанці не мають такої можливості, тому їхня душа не знає спокою.
А нам небо подарувало зиму, тож маємо дякувати за такий розкішний дарунок.
