Осягаючи Історію, ловлю себе на думці, що вся вона існує за законами квантової механіки. Коли за нею ніхто не спостерігає, вона має одне обличчя. Але з’являється Спостерігач, і все одразу змінюється. Він споглядає вже не реальну історію, а іншу — ту, що виникла під його наглядом. Зняли кіно на історичну тему – історія змінилася. Побував школяр в історичному музеї – змінилася. Видав книгу Плохій оновилася. Написав свою Толочко — перезавантажилася ще раз.
Учені-історики, аматори-конспірологи, письменники- пропагандисти, дитина, яка навмання відкрила дорослу книгу, муха, яка гуляє розгорнутою сторінкою, витріщившись на чудернацькі закорючки. Всі, хто хоч крадькома кинув погляд на історію, всі її змінюють. Переповідаючи дітям своїм якусь дурню, наклацану графоманом від історії, ми змінюємо її. Переінакшуючи тексти справжніх істориків на свій копил – змінюємо.
Толочко й Плохій, Грицак і В’ятрович змінюють історію радикально. Але й муха-спостережниця теж при справах (згідно з законами квантового світу). Тільки не так відверто, бо діє фізичний ефект “квантової заплутаності” спостерігача з об’єктом. Муха, безумовно, “заплутана” в тенетах історії менше за істориків.
У кожній оновлюваній Історії персонажі й події за прикладом елементарних часток, легко змінюють свої знаки на протилежні. Плюс стає мінусом, біле – чорним. Ті, хто був правим, миттєво стають лівими — як одна шкарпетка з пари безваріантно стає лівою, якщо другу вдягнеш на праву ногу. Так і кожен новопроголошений герой автоматично перетворює минулих героїв на почвар. Але не надовго. Вже наступний Спостерігач знесе його з п’єдесталу так само невідворотно.
Герої всіх часів перевтілюються на котів Шредінгера, коли не знаєш наперед: існують вони чи ні; вічно живі, чи давно померли. Мерехтять, переформатовуючись із швидкістю світла таблички під портретами в усіх музеях історії. Збирачі земель перетворюються на окупантів, носії цивілізації – на колонізаторів, борці за визволення – на деспотів. Зрадники стають праведниками, а праведників звинувачують у єресі. Пророків спалюють на площах, храми всесильним богам перетворюються на пил.
Тисячолітні рейхи зникають за лічені секунди, і на руїнах випасають корів. Святі образи на іконах оновлюються як картинка браузера. Старі мумії вимітають з пантеонів і заносять нові. Змінюються мови, кордони, релігії. Переписуються імена, герби, географічні назви. Мільйони метеликів, втиснутих в землю важкими підборами дослідників часу, оживають і ланцюгова реакція причинно-наслідкових зв’язків без затримки будує нову реальність.
Люди, події, роки й століття знову й знову шикуються і перешиковуються в шеренги в тій послідовності, яку хтось колись побачив. І знов розсипаються в броунівському русі, коли Спостерігач відводить погляд…
За частку секунди зникають мільйони сторінок в підручниках, посібниках, монографіях, популярних виданнях, комп’ютерних іграх. А на їх місці за помахом чарівної палички з’являються нові, переписані начисто, свіженькі, з яскравими ілюстраціями, і кожна волає про себе як про істину в кінцевій інстанції. Тут правлять бал парадокси Гейзенберга і Шредінгера, не дозволяючи достеменно визначити жодну з координат історичного континууму. І тільки невловимі й непередбачувані бозони Хіггса носяться між століттями, то додаючи комусь незаслуженої ваги, то відбираючи останнє…
Вічна гра в бісер від Германа Гессе, калейдоскоп, картонна трубка з дзеркалами й кольоровими скельцями з мого дитинства, де примхливий візерунок ніколи не повторюється.
Чому ми цього всього не помічаємо? Бо так само є часткою історії. Так само “заплутані” в неї, як “відкривачі” коробок з котами Шредінгера, “заплутані” і з котом, і з коробкою, і з простором і часом, в якому існують і вони самі, й коти…
Чи можлива якась об’єктивна всесвітня історія? Одна-однісінька — на всіх? Може така й існує. Забилася в темний куток і розповідає сама собі все, як є, поки ніхто не бачить. Історія без спостерігачів. Без наративів. Без абсолютних Зла і Добра. Без етики й моралі. Яка нікому нічого не зобов’язана, і реально нікому не потрібна.
А може й немає її, а є лише хмарне сховище різних ймовірностей. Звідки кожен краде в свій особистий чи колективний всесвіт ту історичну ймовірність, яка найбільше йому догоджає. І несе додому. І там, у тій бульбашці ця зручна версія історії стає зразком класичної ньютонівської механіки, довершеної, багато разів доведеної… але коректної тільки за законами даного маленького всесвітку. Її ще називають історичним міфом. Або ж колективною пам’яттю.
Скільки людей – стільки історій. Щосекунди – трильйони версій, і всі – правдиві. Всі без винятку реальні. Нема ні істинних, ні брехливих, ні міфів, ні документів. У кожного міфу є безліч тих, хто в нього вірить, і тьма тих, хто не вірить в жоден документ. Квантова теорія мультивсесвіту.
Євген Якунов
