Зустрічався зі своїм давнім другом, який за жодної влади оптимізмом не страждав. Усі в нього — селюки, бандити, бариги і клоуни! Врешті-решт, психотип зрозумілий, хоча людина дуже хороша. Просто до політиків у нього завищені вимоги.
Попри критику кожного херанта, він ніколи не ставив під сумнів існування України як держави, навіть за януковича. Казав: «Хріново, але якось вирулимо і пропетляємо…»
Інша ситуація зараз.
Він скаржиться вже не тільки на тотальну корупцію та ідіотизм, а на те, що американські інвестиції ідуть не на дешеві кредити для бізнесу, які б могли підняти економіку, а на соціальні виплати, тобто — у прірву, бо соціалка має сплачуватись з податків, а не з кредитів. Тому американці, на його думку, нічого корисного не роблять.
Уряд потужно відпрацьовує на олігархат.
А Кремль вкладає сотні мільйонів у створення громадської думку, що Україні краще здатися і капіталювати. І в росіян тут на службі ціла армія внутрішніх ворогів на чолі з кумом Пу. В них ЗМІ, політтехнології, широкі зв‘язки, корумповані суди і повна лояльність нинішньої влади.
Тож на думку мого друзяки, держава тріщить по швах. Адже після реінтеграції ОРДЛО може початися справжня громадянська війна і Росію агресором вже назвати буде важко, хоча вона іншою і бути не може.
Я не став йому нічого пояснювати, бо і для мене не все наразі очевидно. Єдине, що відповів, що поки хоча б 10% українців готові боротися за все українське, шансів у Пу — нуль цілих хрін десятих.
Але посмішка, з якою ми з ним попрощалися, щось мені дуже не сподобалася. А я не з боязкого десятка. Тож сиджу тепер і думаю, як нам не промахати Україну.
Євген Рибчинський
