Нині підозріло синхронно активізувалися так звані блогери. Цікаво, але вони організовано розповсюджують російські наративи про мир на умовах окупанта. «Потрібно перестати стріляти і шукати миру за будь-яку ціну», — таким є головний рефрен їхніх посилів читачам.
Сукупна аудиторія велика та невимоглива, тож такі тези не лише легко лягають на душі стривожених війною і новою хвилею мобілізації матерів, а й активно мусуються та обговорюються. Є люди небезпечні, через недосвідченість, а є просто небезпечні дурні. Для великої кількості загалу це навіть стає рятівною доктриною, за нинішньої важкої ситуації на фронтах. А хтось прагне використати це у конкретних власних інтересах.
І мало кого хвилює той факт, що така інформаційна масовка чітко співпадає із заявами кремлівських речників та їх союзників і лобістів. Те, що кампанія замовна та проплачена, нема жодного сумніву. Питання інше: на скільки млинів вони ллють воду?
Миру хочуть усі, але слово “мир” терпить лише один прикметник — справедливий. А у нашому випадку за нього заплачена непомірно висока ціна. Отож, підтримую ще раніше заявлену позицію керівництва держави, що мирні переговори мають базуватися на виводі російських військ з окупованих територій, і їх документальна фаза має розпочинатися саме з цього моменту.
Тим більше, що нинішні переговорні позиції України у рази сильніші, ніж на початку війни. Інакше — це капітуляція і втрата великих територій. А це люди, населені пункти, поля, ліси, річки, море, корисні копалини… Це території кількох європейських держав докупи. Це наша земля. З якою, може бути, ми розпрощаємося назавжди.
Ось такою є ціна запропонованого кремлівськими миру. Котрий, попри це, не гарантує довготривалого періоду, а як вже стверджують відповідальні політики, дасть змогу ворогу підготуватися, перегрупуватися, розгорнути резерви і вдарити з новою силою. Причому, дуже скоро.
Тож ніякого миру у цій розмальованій блогерами й зрадниками дерев’яній троянській матрьошці нема. Вся політика РФ побудована на фейках, блефі та брехні… А я знаю, що таке фантомні болі за втраченими територіями. Я знаю, як це дивитися на вірменську гору Арарат через кордон.
Тому переконана, що подібне слизьке перемир’я на умовах ворога — це коротка перерва перед другим таймом, який може стати для нас розгромним. Тож ще раз повторюю, завжди потрібно пам’ятати про ціну, яку ми вже сплатили у цій війні. Про втрати. Людські, 
економічні, моральні…
Як і про здобутки, про наші перемоги, звитягу та небувалу підтримку світу. Крім того, погодитися на анексії і загарбання, це дати ворогу впевненість, що його дії ефективні. Що ми згідні на поразку. А це приклад наслідування для всіх мракобісних та кровожерливих диктатур.
Напрацьовані у такій тональності документи, з обов’язковими недомовками для збереження хорошої міни при поганій грі, можуть стати реальною геополітичною катастрофою. І величезною проблемою для майбутньої справедливої процедури повернення окупованих територій. Стати реальною точкою неповернення. А наші діти вже дуже швидко поставлять нам занадто багато незручних запитань. І що ми скажемо своїм донькам та синам, де поділася половина їхньої Батьківщини? Куди ховатимемо очі? Від тих дітей, які з нами день у день переживають цю війну та ракетні обстріли, від тих, хто ходить до тата чи мами на цвинтар…
А уявіть лишень стан тих наших солдатів, котрі у результаті небувалого героїзму й надлюдських зусиль, будуть змушені здати ворогу українські міста та села, українську землю. За які полягли їхні побратими. Де кожен метр политий кров’ю… Як полишать окопи та бліндажі, змайстровані власними руками? Свійських та диких звірів і птахів, котрі прибилися до цього дому? Як добровільно здаватимуть ворогу унікальні українські траншеї, рясно обсаджені цибулею, часником, огірками та помідорами?…
Сільські люди, аграрії завжди стають добротними, надійними, завбачливими солдатами. А як наші воїни покинуть на поталу окупантам тих хлопчиків та дівчаток, котрі зустрічали їх з українськими прапорами?
Важко навіть уявити всю глибину і драматизм такої трагедії. Ми всі вийдемо з цієї війни іншими, але за навіть нехай прихованою капітуляцією, точно стоять спустошення та порожнеча, котрі дуже боляче вдарять по нації. Під дих.
До мирного життя й так буде дуже непросто повернутися. Через надзусилля. Через зриви, злети та падіння. Бо стан загального приниження ляже нам усім на душі хрест-навхрест, як скотч на вікна. І як повертатися до мирного життя та відбудови у полоні такої гнітючості?
Так, смерть сильний гравець, і вона робить найвищі ставки. Але іноді можна бачити, як те, що не вдалося смерті, довершує життя. Коли ідеали понищено, а мрії скасовано… Саме на таке, схоже, ворог і розраховує. На деморалізацію і байдужість, на жалюгідну надію, що, може, й так якось розрулиться. На світ, який з подивом, співчутливо сприйме наше фіаско і прикро рахуватиме власні гроші викинуті намарно.
Скільки разів Україна втрачала себе через таку слабкість та опущені руки. Яким це було страшним і болючим, що й досі справжню себе не вдається знайти… То як тепер не вистояти? Коли ще нічого не втрачено, ні сили духу, ні віри в перемогу, ні підтримки союзників. Та й ворог педалює мирні перемовини тому, що сам виснажився і розбазарив ресурси. Тому що ми добряче покромсали його хвалену армію.
Так, мир — унікально солодке слово, але дуже часто отруту підсипають саме у солодощі. Справжній солодкий мир настає лише після перемоги. Тому будьмо мудрими та пильними. Не дамо зрадити тих, хто захистив нас на полі бою. І тільки тоді — все буде Україна!!! Хоч комусь, здається, дуже хочеться, щоб це питання залишалося відкритим…
Ануш Балян
