Двадцять шість років він, а з ним — і православна Україна, йшли до цього: синод Вселенського патріарха визнав нечинною анафему московської церкви на Патріарха Київського і всієї руси-України Філарета (Денисенка).
Як його тільки не шельмували всі ці роки, в яких лиш гріхах не звинувачували, які тільки роги не примальовували! Та він спокійно, із затятістю біблейних пророків і українських націоналістів йшов до мети — незалежної єдиної Української православної Церкви.
І ось ця мета майже досягнута — синод Вселенської Патріархії, Патріарх Константинополя Варфоломій I офіційно заявили про рішення надати автокефалію. Але сам Томос — документ про визнання нашої церкви автокефальною — буде підписаний тільки тоді, коли об’єднавчий собор у Києві обере спільного собі предстоятеля — патріарха.
Віриться, що ним буде Філарет.
Для надання ж Томосу і проведення собору необхідне було визнання недійсною московської анафеми. А вона недійсна хоча би через те, що не визнана церковним народом, свідченням чого є 5 тисяч парафій в Україні, де моляться щолітургії за Патріарха Філарета.
Дух же святий, як відомо, дише, де хоче, а не там, де йому вказує Москва… Кремль не витримав і офіційно, вустами прес-секретаря Путіна Пєскова (який цікавий письменник — його батько, і який син нещасний на услуженії в гебістського запортка!) заявив, що Росія проти української автокефалії.
Ще б пак — рвуться, аж луна йде до Сибіру і Владивостока, імперські пута. Історія Московії буде відраховуватися не від Русі, до якої вона стосунку не має, а від 15 століття.
Зрештою, українська церква буде вважатися навіть офіційно церквою-матір’ю для російської. Так, як константинопольська церква є церквою-матір’ю для української, бо звідти прийшла до нас віра Христова. І мати — Українська Церква — має навести лад із блудливою дочкою — церквою Російською…
Василь Чепурний
