Жили колись в Конотопі три подруги — Віра, Надя і Люба. Працювали в бухгалтерії. І потриндіть були любителі. Всі сплєтні міські знали. І вже їх головний бухгалтер Софія Іванівна ганяла, так ганяла, но толку ноль.
Раз чує — хіхікають, прислухалися: точно, мужиків обсуждають. Віра розказує, мол, у чоловіка яйця холодні. А Надя піддакує, мол, в мого теж — завжди холодні…
Софія Іванівна заскочила в кімнату, гаркнула, мол, яйця холодні у всіх, давайте квартальний звіт робіть, балаболки.
Ну, ті притихли. І вроді все нормально. А на ранок прибігають до неї Віра з Надьою, мол, Любу наречений побив. Та в кімнату, бачить — Люба в окулярах темних над бумажками схилилася. До неї, зняла окуляри, а там синці під обома очима. Люба розревілася. Каже: кинув мене Ілля. Ще й побив.
Всі, тіпа, а шо таке?
А та плаче ще більше. Витягли, зрештою, з неї по слову. Вопщім, він ввечері — до неї, вона тоже вроді — не проти, а потім візьми і потрогай його за яєчко. А воно — тепле. Ну, вона неопитна й брякни, мол, а чого це у всіх яйця холодні, а в тебе – теплі?!
І ото таке горе сталося, він як сказився.
Вопщім після того Софія Іванівна сказала, що більше ніяких розмов, бо — нахєр з роботи, і так ледь дівчину не підвели під монастир. А сама пішла, знайшла того Іллю, шо таксистом на вокзалі підробляв, все пояснила і помирила. А як доня в них родилася, то ще й хрестила.
Руслан Горовий
