Якось увечері на Майдані зустрів знайомого. З ним був ще один чоловік, якого я не знав. «Пане Андрію, ось майбутній президент України», — щиро і впевнено сказав знайомий, і я потис незнайомцю руку. Більше я його не бачив і ніколи не чув про нього. Але кожен із тих, хто зараз це читає, може порекомендувати свого майбутнього президента…
Або знає майбутнього президента. Чи двох. Чи трьох. Я, наприклад, можу назвати п’ять кандидатів. Достойних, патріотичних, альтернативних тому, кого велика частина Фейсбуку звинувачує в кольорі волосся. Але ані мої, ані чиїсь кандидати президентами не будуть. Для цього треба мати 100 або 200-відсоткову упізнаваність. Прізвище повинні назвати мільйони спросоння.
У майбутнього президента мають бути потужний фінансовий, політичний та медійний ресурси. Хороша людина з вулиці — мрії. Вони можуть втілитися, але років так за сто. Це як український блокбастер рівня «Аватара»: спершу треба сто років безперервно знімати в Україні кіно з відповідними бюджетами й набратися досвіду.
Щоб стати генеральшою, треба одружитися з лейтенантом і мотатися з ним по гарнізонах. Без тяглості традицій, без досвіду, без ресурсів той президент, який Україні потрібен, на рівному місці не з’явиться. Та навіть там, де є тяглість, можуть обрати якогось Трампа…
Андрій Кокотюха
