Чи зауважив хтось, як зникла тема українсько-російських перемовин? І не тільки тема, а і самі перемовини. Вони логічно загальмувались після Бучі та воєнних злочинів російської армії, але трапилось ше дещо. Нещодавно на «Українській правді» опублікували статтю про історію перемовин і, зокрема, про приїзд Бориса Джонсона. Який, як і справді виявилось, приїжджав практично без запрошення і не за півником, а справді застерегти Зеленського від угод з путіним.
В Україні про це пліткували, але інфу підтвердило джерело з команди Зеленського. Це означає те, про що я вже не раз писав — точно можна не хвилюватись, що Зеленський тепер самочинно може шось вирішувати і шось там «зрадити». Тепер ця війна — акціонерне товариство і кожен хоче мати свій інтерес. І Захід хоче дотиснути і позбавитись путіна, тому і дає нам зброю і допомагає, а росію санкціонує і обмежує.
Це ніби і ок. Але є і проблема.
Полягає вона у тому, що ми знов трошки втрачаємо суб’єктність і стаємо «кіллерами для путіна», в обмін на зброю і допомогу. Що ніби теж ок, бо зараз співпадає і з нашими цілями. Але трохи позбавляє нас одноосібного права вирішувати: коли вже досить і коли завершувати війну.
Це трохи непокоїть.
Більше того, Захід охоче дає зброю, бо розуміє, шо нам це потрібно і без неї нам буде сутужно. Але наразі воювати чи допомагати прямо із путіним так і не хоче. Більше того, розмови про вступ України в НАТО теж припинились. Тема вже навіть не обговорюється. Оформили заявку на членство в ЄС для мотивації і піднесення сил та й доста.
Зараз всі зосередились на воєнному вирішенні проблеми і дипломатію ніхто не розглядає. Навіть тепер і не дозволяє розглядати, хоча 8 років тільки дипломатія і була як варіант завершення війни — безкінечні перемовини, формати, угоди та інше.
Можливо врешті-решт всіх влаштує політична смерть путіна, а не реальна. Його якось дотиснуть всередині країни чи через політичних конкурентів або Навального і змінять владу, а тоді дозволять з новою владою підписати якісь угоди. Або відбити свої землі до 24-го лютого, а за Донбас і Крим вже домовлятись угодами. Бо я не уявляю як військовим чином звільняти Крим і навіть Донецьк — це рускім було пофік як наступати, бо вони наступали по чужій землі. А нам доведеться по своїй. І гатити по тому всьому з нових гаубиць.
Одне слово, питань як завжди багато і вони складні. З того, чим мені подобається команда Зе і наша команда дипломатів — вони з усіх сил намагаються втримувати нашу суб’єктність і робити 
Захід партнерами, а не командирами. І пробують втримувати певну незалежність від всіх. Звідси і фінт зі Штайнмаєром та рештою. Але Захід політитчно теж «не лохи», і Шольц гарно поставив нас на місце Зеленського, сказавши, шо не приїде, поки не приймемо в Україні Штайнмаєра. І от вже відбулась телефонна розмова Зеленського з президентом Німеччини. Бо треба!
Ще шо мені подобається в Зе (а в ньому мені все ще не подобається багато чого) — це те, що він нарешті відмовляється від свого звичного популізму і перестає обіцяти фабрики робочим, землю селянам і кінець епохи бідності — бідним. Вони самі пробують проштовхувати непопулярні зараз думки і можливі рішення. Непопулярні і важливі. Це теж добре. Бо міг би спихнути таке на Арестовича, а сам заробляв би бали патріотичними футболками і заявами на кшталт «заберем Кубань». Але така теза за рівнем інфантилізму нічим не поступається тезі «заглядати в очі путіну і шукати там мир». Тому, до його честі, він таке не робить.
Чим більше, як кажуть зараз у нас в селі, стейкхолдерів якогось проєкту — тим складніше приймати колективне рішення. Бо кожен має свій інтерес і звести його до спільного знаменника важче. Наразі поки шо про перемогу мова не йде. Судячи з того, як ми стривожено чекаємо шо скаже путін 9 травня на параді.
Може війна завершиться, а перемоги не буде? Або перемога буде, але не така, як ми очікуємо. Або не така, як очікує колективний Захід. Ніхто не знає. Єдине, в шо хочеться вірити — що війна все-таки завершиться з мінімальними людськими, територіальними та економічними втратами для України. Бо насправді це єдине, що особисто мене турбує зараз. Хоч герої, як відомо, не вмирають, але вмирають їх соціальні ролі — чиїсь батьки, сини та чоловіки.
Колись давно мені потрапив на очі старий рекламний плакат якогось нового англійського кулемета часів Першої світової. На ньому писало: «Наш кулемет стріляє зі швидкістю 300 сиріт за хвилину». Ця фраза у мене в голові щодня від 24-го лютого. Щодня.
Володимир Гевко
