Помер Леонід Макарович Кравчук. Один із мастодонтів української політики. Безперечно, визначна, але надзвичайно суперечлива постать у новітній українській історії. Про його заслуги сказано вже багато, тому не буду повторюватися. Про помилки – сказано ще більше. Він був «зразковим» українським політиком перехідного періоду нашої історії (щоб не сказати «типовим»). Він увібрав у себе всі її достоїнства і вади. Він вийшов з комуністичного режиму, але комуністичний режим не покинув його до кінця його днів. Іноді він видавався (був) великим і мудрим; водночас в його політичній біографії є факти, про які соромно й згадувати…
Кравчук – квінтесенція неоднозначності, подвійності, нещирості української політики. Ця родова травма переслідувала фактично весь український політикум до недавнього часу. Нове, наймолодше покоління нашого політикуму заповідалось, попри красиві обіцянки, орати ту ж прісну й неглибоку нивку, що й папєрєднікі. Однак війна змінила контури реалій, відтак стало абсолютно незрозуміло, що день прийдешній нам готує після нашої перемоги. В цьому плані я, на жаль, на відміну від багатьох інших, не особливий оптиміст: колія, якою їде український віз у майбутнє, дуже глибока, і вискочити з неї не так просто…
Саме ця наша неоднозначність (двовекторний чи багатовекторний акробатичний шпагат), зрештою, і стала головною, кардинальною причиною війни, яку розв’язала проти нас росія. Бо жоден із наших державців, жодна наша влада за тридцять років навіть не спробували по-справжньому розірвати пуповину, якою Україна була прив’язана до імперії, котра сконала, але була реінкарнована в імперській росії і яка на якомусь етапі свого розвитку/занепаду стрімко скотилася в пекельну прірву фашизму. Ми весь час давали їм надію, що Україна «відбігла» недалеко, і рано чи пізно вернеться в московське ярмо. Сама, мовляв, прибіжить, «царапая край матраса» (за Бродським)…
Їхня одвічна сліпа й самовпевнена пиха не дозволяла їм засумніватися в такому сценарії. Караваї і квіти «асвабадітєлям» — вони справді в це вірили. Бо ми тридцять років боялися привселюдно, на державному рівні, назвати росію ворогом і належно озброїтися проти неї; тридцять років водили козу з медведчуками, шуфричами, рабіновичами, ківами, мураєвими, шаріями і їм подібними колаборантами і зрадниками; тридцять років заплющували очі і навіть на державному рівні підтримували пропаганду, яка відверто й цинічно працювала на ворога.
Кравчук був одним із перших при владі, хто «заклав основи» такої смертельно небезпечної державної близорукості (не кажу вже про відмову від ядерної зброї і продаж Чорноморського морського пароплавства – це рукотворний драматичний епос нашої Незалежності).
Стратегічний напрямок руху нашої держави, обраний ним, кардинально так і не змінився до 24 лютого 2022 року, незважаючи на мляві спроби Ющенка чи реальні загрози 2014 року, які залишились без адекватної відповіді української влади і українського суспільства.
Його можна було б назвати «дволиким Янусом», а напрямок, який він започаткував – як «траєкторія молі». Без кінцевої мети, без чітких пріоритетів, без зрозумілих і чесних гасел… Тепер напрямок цього руху визначає український народ і українські Збройні сили. Яким він буде – значною мірою залежить від цих двох чинників…
А що Кравчук?
Так, він увійде в історію як перший Президент незалежної України. Як той, хто підписав історичні документи в Біловезькій пущі, котрі засвідчили формальний розпад «імперії зла». Проте Кравчук, будучи дитям цієї імперії, підсвідомо так і залишився її васалом.
Михайло Сидоржевський
P.S.
Ось так і справді — я особисто знав Кравчука і не раз із ним перетинався. Відчуття — від надії і подяки, до лютої люті. А загалом, був би Чорновіл — Україна була б зовсім іншою.
Віктор Терен
***
Жодному з тих, хто посідав президентське крісло, не вдалося реалізувати Національну Ідею, як через брак національної самосвідомості, так і брак політичної Волі! Складається сумне враження, що наше розкраяне суспільство неспроможне ПОЧУТИ Справжніх Лідерів і привести їх до влади…
Галина Лозко
