Критика союзниками заяв Емануеля Макрона на грані дипломатичного етикету. Німецькі та британські політики й військові не скупляться на застереження і побоювання. Найголовніша суть критики: країни НАТО не можуть брати участь в наземних військових операціях в Україні.
Спроба Макрона і його міністра закордонних справ пояснити психологічну спрямованність заяв відкидається й ігнорується: ні, наші солдати не будуть в Україні. Як відлуння нажаханих європейців — байденівське з трибуни Конгресу: немає жодного американського солдата в Україні і не буде…
А хто взагалі про це говорив? Зеленський? Макрон? Сікорський? Йдеться ж зараз лише про демонстрацію рішучості демократичних країн: ми жодних варіантів не виключаємо.
І такий гвалт. Це як в тому анекдоті: до голови сільради прийшов натовп обурених жінок з дітьми. У селі оператор мобільного зв’язку поставив вежу. Жінки кричать: приберіть її негайно, у наших дітей випадає волосся, масові прояви алергії, а чоловіки пішли у безпробудну п’янку… Покликав голова сільради на бесіду начальника відділку мобільного зв’язку, показує стопку заяв від обурених жителів. Зв’язківець почухав потилицю і каже сумно: і це ми ще нічого на тій вежі навіть не вмикали…
А серйозно — нам не потрібна ядерна війна, як і європейцям, як і американцям. Нам не потрібні іноземні сухопутні війська на нашій землі. Нам потрібно, щоб союзники закрили українське небо від ворожих ракет і літаків. Зрештою ЗСУ самі впораються.
Як закрити, щоб у відповідь Путін не почав бомбити Польщу чи Румунію? Є чудова підказка від військових експертів — з підводних човнів, що перебувають у Балтиці, Чорному і Середземному морях. І хай ворог доводить, що то не українська модернізована С-200 загасила їхню чергову СУшку…
Віктор Лешик
