Замість атаки Ірану на Ізраїль відбулася атака України на росію. Тепер ми стали оккупантами… Правда, наше керівництво води в рота набрало і не підтверджує, що це наші. Із Курська прилетів прівєт / до путіна від іхтамнєт. Однозначно піарний ефект від цього колосальний.
Попри все неприємності, які траплялися на тяжкому шляху спеціальной ваєннай апераціі, уйло, як правило, умів тримати себе в руках, виглядав впевнено і робив морду ящиком. А в цьому випадку в нього тремтіли руки, дрижав голос і виглядав він так, наче щойно пєсков послав його за руцкім корабльом.
І він сам, і його холопи зрозуміли, що війна буває не тільки туди, але й назад. Це, мабуть, суттєвий зсув у ментальності запоребриків. Бо їхня друга армія виявилася другою ззаду.
Так само це і для світу, особливо, мабуть, для тридністів, які пророкували, що Київ буде захоплено за три дні. Світ в принципі прихильно ставиться до цього і починає усвідомлювати те саме, що у рашки з її уйлом. Раша може не тільки атакувати, а й стати жертвою атаки.
Але питання: що далі? Я сушу собі голову над питанням, чим це закінчиться. Сьогодні речник сил Півдня сказав, що на Курщині встановлюються фортифікаційні споруди. Це значить, що наші прагнуть там закріпитися. Мало того, вони рухаються на Білгородщину. Захоплять вони ще шматок там. Що далі?
Якщо успіх не розвивати, то він швидко перетвориться на рутину. Він матиме шанс перетворитися на неуспіх. Чи є у нас ресурси, щоб його розвивати? Якщо є, то розвивати до якої міри? Якщо нема, то що буде далі?
Навряд чи хтось, крім Сирського і команди, здатен на них відповісти. І найближчим часом життя дасть нам відповідь.
Юрій Луканов
