Стареча неміч при владі (Байден, Путін, Кастро) така ж недолуга й жалюгідна, як молодечий ідіотизм (Макрон, Трюдо, Зеленський). Кажуть, що велична епоха народжує видатних політиків. Якщо так, то сучасна – дрібна й ніяка, незважаючи на щоденні катаклікзми, народжує нікчемних не лише зростом, а й боягузливих чмошників і вульгарних популістів. За ділами – безглуздих, словами – банальних, і за миршавістю «пізнаєте їх».
До того ж — злочинних. За скандалами і зашкварами – на диво стабільних. Завдяки всьому цьому інститут влади категорично втрачає авторитет, і це глобальний тренд. Далі рукою подати до втрати поваги до складових держави й державності.
Серед сьогоднішніх президентів, прем’єрів та інших «татів (або мам) нації» нема й близько аналогів Де Голля чи Голди Меїр. Не доводиться й заїкатися про стратегічність мислення, турботу про майбутнє поколінь чи цивілізації. Вже не згадуючи про високі ерудицію, культуру чи інтелігентність – їх, за незначними винятками, просто нема!
Вони всі, хто претендують на звання світових лідерів на обидвох півкулях – дуже пересічні люди, геть нічим не видатні, міщани у дворянстві. Набагато більше пересічніші від своїх посполитих громадян, не обтяжених владою. І не мають значення життєвий досвід і роки за плечима – стареча неміч (Байден, Путін, Кастро, 
Меркель) така ж недолуга й жалюгідна, як молодечий ідіотизм (Макрон, Трюдо, Зеленський). Верховні непорозуміння, блазні, карикатури на керманичів — просто соромно. Їх хочеться послати не лише у відставку.
Зверхників колишніх – Коідзумі, Колля, Міттерана, Валенсу чи Тетчер (1970-90 ті р.) теж можна було ненавидіти й клясти – і кожного знаходили за віщо, ніде правди діти, але зневажати їх не випадало. І навіть було гріх! Бо то були постаті з потужним внутрішнім стрижнем. Увійшли до історії — і суперечностями також — але не вляпалися в неї!
Ні, святими не були, жоден з них, але вміли тримати удар і йти далі. Тому їм навіть співчувалося. Тоді й тепер. Як-от, коли світові ЗМІ облетіла новина, що і Рейган, і незламна Маргарет (Тетчер) в останні роки життя потерпали від Альцгеймера. Чи коли синок-мажор Лєха Валенси сідав під градусом за кермо, татові потім «прилітало» на пресконференціях. Польский президент реагував без істерик: так, це погано. Але я, казав, багатодітний батько, який також керує країною, і мені прикро, що бракує часу на виховання нащадка…
Визнання власної слабкості – це сила. Тому публічні звернення очільників з минулої епохи розбирали на цитати ще за їхнього життя. Не порівняти, як лайновкиди сьогоднішніх тягають на меми. Штибу «я не лох» 
(Зе), «мочіть в сортірє» (Пу), «опущу невакцинованиx» (Ма). Чи, може «розізлю» у перекладі – не принципово, бо все одно –понти слабака.
Головне, чим запам’яталися нащадкам колишні світові керманичі – умінням об’єднувати, a не роз’єднувати націю. Спонукати її собою пишатися. А також чхати з високої вежі на політкоректність, одну з найогидніших мерзот ХХІ сторіччя. Як це елегатно робив японський Коідзумі, коли без жодних політесів вимагав у рискалів повернути Курили чи відмовлявся підмахувати Китаю…
Відчуйте різницю.
Тепер таких лідерів не роблять. Нинішні – ніби поголовно made in China, дуже низької якості, дешеві. Кажуть, що велике бачиться на відстані. Це правда. Як і те, що дрібнота на відстанях просто губиться під ногами.
Людмила Пустельник,
світлини Getty images, Business Insider,
The Guardian, Distretify
