Харків прощається з Геннадієм Кернесом. З телевізійних новин, повідомлень і світлин в електронних ЗМІ вражає нескінченна вервечка людей з гвоздичкою в руці і цілими оберемками квітів до труни небіжчика. До цього велелюддя з сумними і серйозними обличчями бракує елегантного чоловіка, який би виліз на дах припаркованого неподалік авто і вигукнув класичне: «Чи був покійний моральною людиною? Ні, він не був моральною людиною. … Всі зусилля він поклав на те, аби жити за рахунок суспільства…»
І якщо в час Ільфа та Петрова суспільство не бажало, аби покійний жив за його рахунок, то тепер світ кардинально змінився, світ, ніби якоюсь потойбічною силою, обернуто, як говорив інший літературний герой, догори дригом. Українське суспільство затято і вже довший час іде у зворотній бік від здорового глузду та розуму, рухається не на схід сонця, а туди, де воно сідає.
Я жодного дня не жив і жодної ночі не ночував у Харкові. Знаю це місто здебільшого з яскравих творів українських письменників «розстріляного Відродження». Може, тому мене гризуть тепер і нерозуміння, і подивування, і прикрощі, і сумніви, і навіть переляк уздріти у тій довгій черзі до прощання когось зі знаних харків’ян, хоча б того ж таки Сергія Жадана…
Майже сорок років тому на факультеті журналістики Київського університету імені Т.Шевченка (правда, на різних курсах), вчилися ми з одним своєрідним харків’янином – Борисом В. Він уже тоді був мудрим не за літами, мало говорив і майже не посміхався, сумлінно «гриз» науку, критично, і сказав би, навіть полохливо ставився до дівчат, єдине, чому був відданим фанатично – футбол. На майданчику, обнесеному високою сіткою-рабицею, у долині біля четвертого гуртожитку по вулиці Ломоносова, де чи не щодня під вечір вирували наші баталії, ми і зійшлись. Навіть подружилися…
Відтоді минули десятиліття. З Києва ми роз’їхались врізнобіч. Я – далеко, а Боря В. назад, до свого Харкова. І весь цей час, наскільки знаю, живе там.
Черга до Кернеса спонукала мене – важко, з пригодами, через сьомі руки – розшукати Борю. Його голос із мобільника не змінився. Шанолюбство, гонор, невидима стіна до 
співрозмовника в манері спілкування – теж нікуди не поділися. Мою бурхливу радість і хлопчачу ностальгію він зустрів приблизно так, як Печорін розпростерті обійми Максима Максимовича…
Через те я облишив емоції і спитав напрямки — чи не стоїть він, мій друг Боря, нині в черзі попрощатися із харківським градоначальником? І взагалі, що то є у них за «слобожанський феномен»?
— Сіжу дома, п’ю чай.., — з паузами, як то роблять дипломати, спершу російською, а потім, ніби спам’ятавшись, похапцем перейшов на українську, — а щодо черги, то тут «вот в чом дєло» як казав Микола Хмелюк (популярний серед студентів викладач КДУ – авт.). Ти ж розумієш, люди хворіють, і порівняно з тим, скільки хворих на ковід, і скільки тих, що побиваються сьогодні за Кернесом в Харкові, то велику перевагу мають ті, що топчуться в закостенілій черзі. Мене там звичайно нема і бути не могло. Я ж книжки читаю і телевізор не вмикаю, хіба футбол, і то не всякий. Те, що відбувається нині, і не тільки в Харкові, і не тільки в Україні, позначено якимось відьомством, якоюсь страшною маною. Якби мені ще десять років тому хтось сказав, що такими темпами танутимуть льодовики у Східній Антарктиді і спливатимуть ще дужче, ніби віск, мізки людей – я би не повірив! Тане щось непорушне, віковічне, усталене, ніби земля під ногами розверзається. А довкола прірви топчуться барани. Саме це слово. Барани повдягали людську одіж і маскуються під істот мислячих. Тому і в Харкові, і будь-де, де велике скупчення баранів на одному квадратному метрі, там і стрижуть «вовну».
– Що робити, Боря?
– Пити чай і чекати. Це щось таке не пояснюване, глобалістичне. Ніби якась пошесть. Ти ж подивись на Америку. Там свій «кернес» із мімікою та жестами Беніто Муссоліні, а у Франції хіба краще? Там чинний «король», котрий живе… з бабцею, а через те — церкви горять, що стояли непорушно століттями… Ти думаєш, то просто так? Ні! Щось завжди випливає із чогось. Все пов’язано. Нині, принаймні в Україні, є три прошарки суспільства. Перший – назвемо його «колективний кернес». Це маленький відсоток людей, що «володіють світом». 
Реальний світ справді біля їхніх ніг, навіть, якщо ті ноги вже й не ходять. Другий прошарок – якраз ті, що стоять, умовно кажучи, біля труни Кернеса. І третій тип – це я, той, хто сидить, п’є чай і незворушно на всьо то споглядає. Не просто, завваж, споглядає, а мудрим оком. Цей смутний час треба пережити, перечекати. До тих людей, що в черзі, вже не достукаєш. Їм пороблено. Вони шукатимуть нового кернеса. Вони хочуть бути одуреними. Це щось таке, що годі пояснити, а збагнути взагалі не можливо, адже ж того французького «короля» також ніхто не примушував жити з бабцею…
— Боря, тебе, здається, заносить, бо мудро все-таки — «хай живе, хто з ким хоче», аби лиш законно.
– Та воно то так, але ж я й кажу — незбагненно, і пояснити важко, як ті події у Парижі, так і в Харкові.
– Принаймні іменем тамтешнього чинного «короля» ніхто не збирається метро називати і будувати йому пам’ятник, а в Харкові можуть.
– Дуже вірогідно! Навіть сам Харків можуть перейменувати на його честь.
– І що? Знову пити чай і чекати?
– Звичайно! А для кого назва місту, хіба не для людей, що тут живуть? Тому допоки черга, ніби в мавзолей, до отого тєла, доти і воно – живєє всєх живих! Як не крути, а я ж кажу — треба пережити і перечекати. І пити добрий чай…
Леонід Ісаченко, «ГРІНЧЕНКО-інформ»
