Сьогодні День народження Григора Тютюнника… Не знаю, як кому, а мені здається, що він, Григір Тютюнник, є однією з вершин української літератури ХХ століття, поступаючись хіба що Василеві Стефаникові. Я вірю, прийде той час, коли нашумілі в офіціозі визнань і наглянцьовані свого часу імена українських «інженерів людських душ» другої половини ХХ століття, будуть лише тлом, з якого уже вивищується мені постать цього «непродуктивного» (по кілька оповідань на рік), але вимогливого, а відтак скупого майстра слова, образу, характеру…
Це ж із його творчості пізнали ми типаж нашого сучасника, який із села виїхав, а до міста так і не доїхав. Здається, так ніхто й не замислився над наслідками такої міграції української душі другої половини ХХ століття, але ж саме вона й спричинилася до всіх тих негараздів, які переживає незалежна Україна.
… Комусь Григір Тютюнник запам’ятався, як неговіркий, замкнутий, ба навіть похмурий тип – наче завжди напідпитку. Було, звичайно, – страждав Тютюнник такою пристрастю, і – якби не ця пристрасть – можливо, й не наклав би на себе руки. Це – тільки припущення, бо хто знає, як би воно обернулося, якби… Історія, як відомо, умовного способу не визнає.
Мені й самому, коли я вперше зустрів Григора Тютюнника на порозі редакції газети «Літературна Україна» у другій половині 60-х років, він здався людиною непривітною, принаймні занадто стриманою, коли спостерігав його у спілкуванні із його ж ровесниками чи земляками-полтавцями.
Будучи своїм у нашому спільному із Тютюнником оточенні, я досить довго залишався у стосунках із ним на рівні «шапочного знайомства»: вітаємося, перекидаємося словом-другим, а глибші контакти так і не зав’язуються. Навіть брати участь у «водінні кози» за участю Григора мені не довелося…
Аж десь у середині 70-х сталося щось таке, що раптом зблизило нас навдивовижу. Я тоді вже викладав і працював на адміністративній роботі в Київському університеті. Отож пригадую, як спустився бульваром Шевченка до Бесарабки, щоб по Кругло-Університетській дістатися до Будинку літераторів на якийсь із численних заходів, що там проводилися. Не пригадую вже, що то був за захід, та це, зрештою, й не має значення. Як правило, при таких переходах по дорозі ще хтось траплявся, і ми прямували до Спілки письменників удвох, утрьох, а то й більшою групою.
Того надвечір’я на розі Бесарабської площі й Кругло-Університетської мені в подорожні й трапився Григір Тютюнник, який працював тоді у видавництві «Веселка» на вулиці Басейній і який, ясна річ, також чимчикував на вулицю Орджонікідзе, 2. Цікаво, що того разу з ним не було нікого із його колег-товаришів (наприклад, Петра Засенка, з яким я його, як правило, часто бачив на цих перехрестях). Отже, нам випала нагода піднятися узвозом удвох і поспілкуватися – скільки дозволять ті хвилин десять, яких було цілком досить, щоб дістатися до місця нашого походу.
Щойно привітавшись, Григір Тютюнник поцікавився в мене, чи я вже прочитав повість Василя Шукшина «До третіх півнів», щойно опубліковану, здається, в московському журналі «Наш современник». Я стежив за цим часописом і читав, як правило, найцікавіше з того, що в ньому публікувалося, з невеликим запізненням, бо користувався примірниками, які надходили передплатою моєму другові й колезі Анатолієві Погрібному. Отже, я знав, що повість уже вийшла друком, але ще не читав. «Ні, ще не читав» – відповів. Тютюнник сказав, що це – просто геніальна річ, і тут же почав переповідати зміст повісті Шукшина.
Переповідав він для мене повість Шукшина з такими подробицями, наче читав з пам’яті цілі шматки тексту. Кожних декілька кроків він зупинявся й, жестикулюючи, наче розігрував діалоги, різними голосами відтворював характери літературних героїв, які оживали під пером Шукшина у нічній тиші бібліотеки. Отак ми й ішли до Будинку літераторів і добулися туди вже на розбір шапок – захід, на який ми «поспішали», наближався до завершення, коли ми увійшли до зали. Шлях, який зазвичай, як я вже сказав, долався за якихось десять хвили, забрав у нас півтори години.
Відтоді, коли я читав уперше, а потім і перечитував повість «До третіх півнів», вона так і звучить мені у вухах глухуватим голосом Григора Тютюнника.
Той спільний перехід від Бесарабки до Будинку літераторів став переломним у моїх стосунках із Григором Тютюнником – нас поєднав інтерес до творчості Василя Шукшина. Не пригадую, чи я зізнавався про це Тютюнникові, але я не тільки зачитувався оповіданнями й повістями (кіноповістями) Шукшина, а й брався його перекладати, але сам же й викидав ті переклади – нічого хорошого з того у мене не виходило. При всій моїй теоретичній підготовці.
Залюблений у творчість Тютюнника, з одного боку, і в творчість Шукшина – з другого, я почав замислюватися над їхньою схожістю (Олесь Гончар якось сказав про Тютюнника: «Наш український Шукшин»), а водночас і над тим, що відрізняло одного від іншого. Моє зацікавлення зіставленням творчості цих двох майстрів слова стало відоме у відділі критики одного із товстих київських літературних журналів, і завідувач відділу критики замовив мені статтю, попросивши укластися в обсяг одного друкованого аркуша.
Відтак я засів за роботу над тією статтею, і мої спостереження й думки почали переливатися на папір. Писалося легко, з любові до одного й другого письменника, купка списаних аркушів на моєму письмовому столі зростала, а кінця «статті» не було видно. Коли вже вийшли обумовлені строки подання рукопису до редації, я збагнув, що статті немає й напевно не буде: мій рукопис сягнув, здається, за півтори сотні сторінок. Отже, витанцьовувалося монографічне дослідження, на завершення якого у мене тоді просто не було можливостей, – треба було пітніти над черговою дисертацією. Отож роботу над рукописом довелося відкласти, і склалося так, що я вже більше ніколи до нього так і не повернувся. Десь він і лежить тепер у моєму архіві як незакінчена робота…
Коли В. Шукшин помер, Григір Тютюнник, прихопивши з собою кетяг калини, їздив до Москви прощатися. Тютюнник не ділився зі мною деталями тієї поїздки – очевидно, занадто великою була для нього ця втрата, і в нього не було натхнення розщедрюватися переді мною цією розповіддю. Комусь із друзів чи приятелів, які були йому ближчими за мене, він, можливо, й розповідав, а мені – на жаль – ні.
Так склалося, що Шукшин і Тютюнник розминулися у своєму житті. Ми всі знаємо, що Григір Тютюнник любив Шукшина й захоплювався його творчістю, відчуваючи свою спорідненість з ним. На жаль, мало хто знає про те, що й Шукшин мав змогу познайомитися із творчістю Григора Тютюнника й був буквально вражений його талантом. Я був учасником однієї розмови у дуже вузькому колі, коли перекладачка творів українських письменників на російську Ізида Новосельцева розповідала, як вона працювала над перекладами творів 
Тютюнника в тому ж будинку творчості, де якраз відпочивав і Шукшин. Під час вечері вона передала Шукшину рукопис своїх перекладів оповідань Тютюнника, зауваживши, що йому це буде цікаво прочитати. О другій чи третій годині ночі її розбудив стук у двері її кімнати. Відчинивши двері, вона побачила перед собою буквально шокованого Шукшина, який постав перед нею в одних кальсонах з її рукописом руках і, трясучи ним над головою, вигукнув: «Хто це написав?!». За її словами, Шукшин відгукнувся про оповідання Тютюнника навіть за перекладами на російську (а Новосельцева не належала до числа найкращих перекладачів) як про сильніші, ніж його власні…
Ця розмова відбулася уже після смерті Григора Тютюнника, і я не знаю, чи Новосельцева розповідала про це самому Тютюнникові, з яким, безумовно, вона була знайома особисто – її переклади здебільшого були авторизованими.
Я знав, що Григір Тютюнник працює над перекладами з Василя Шукшина українською мовою і з нетерпінням чекав виходу книжки, попередивши Тютюнника, що обов’язково напишу статтю про ці переклади, а він обіцяв мені надати для цього один із перших примірників, як тільки видавництво передасть йому авторські.
Коли книжка Тютюнникових перекладів із Шукшина «Калина червона» вийшла друком і надійшла у продаж, я кинувся по книгарнях, щоб купити пару примірників, але не знайшов жодного. Навіть у письменницькій книгарні «Сяйво» українського Шукшина розмели за один день – отаке свідчення «непопулярності», «недоцільності» й «непотрібності» перекладів з російської на українську!
Я зателефонував до Григора Тютюнника й нагадав йому про обіцяний авторський примірник книжки. Як зазвичай буває, з Григорової пам’яті випала його обіцянка і він уже встиг роздати усі до одного примірники, надані йому видавництвом як авторські. Тютюнник пообіцяв зробити трус у своїй коморі, сказавши мені, що десь має бути один примірник, який він «зіпсував» сп’яну дарчим написом одному із сусідів. І справді, через пару днів він зателефонува до мене, щоб повідомити, що та книжка «знайшлася» (хоча цілком можливо, що він і «конфіскував» її у сусіда), і я домовився з ним про зустріч – забрати книжку.
Зустріч та була швидкоплинна, десь на перехресті наших щоденних доріг. Принаймні, вона зовсім не запам’яталася мені. Просто відбувся момент переходу примірника з одних рук в інші. І дарчий напис для мене уже було зроблено – чи то ще вдома, чи то у видавництві – на аркушеві чистого паперу, наклеєного поверх старого дарчого напису. Я пробував прочитати проти світла той попередній дарчий напис, і розібрати його не спромігся – він справді був написаний явно нетвердою рукою й абсолютно нерозбірливо.
Прочитавши запоєм вибрані твори Василя Шукшина в інтерпретації Григора Тютюнника, зіставивши їх із оригіналами, здійснивши перекладознавчий аналіз та оцінку, буквально за тиждень-другий я написав досить солідну за обсягом статтю про переклади Тютюнника. Україномовну версію статті було опубліковано в одному із товстих українських журналів, а російськомовну – в одному зі товстих російських журналів. Скупий на оцінки, Григір Тютюнник сказав мені потім, що та стаття була однією з найкращих з усього, що писалося про його творчість у тодішній літературній критиці. Цю статтю я вважаю однією із моїх найкращих літературно-критичних і перекладознавчих праць.
Смерть Григора Тютюнника була для мене шокуючою й абсолютно несподіваною. Заплановану на наступний день після смерті Тютюнника лекцію я замінив експромтом, присвяченим вшануванню його пам’яті. Пригадую, мої студенти сиділи на тій лекцій тихо, як ніколи.
Відхід Тютюнника ув інший світ хоч і був простим кінцем, як і будь-який інший кінець, пояснюваний «білою гарячкою», залишається загадкою, яку ніколи не буде розгадано і навколо якої буде чимало спекуляцій. Однією з таких спекуляцій є спроба пояснити самогубство Григора Тютюнника як свого роду протест проти радянської системи.
Гострий і дотепний на слово, як і будь-який великий талант, Григір Тютюнник, звичайно, не був у пошані у радянської влади й компартійних вождів. Але він не був і дисидентом, як багато із його ровесників і колег по перу. Він просто був неперевершеним майстром слова, який доторкався тих струн душі українського народу, які були недоступні менш чутливим «вухам» 
офіційно визнаних талантів, лідером з-поміж яких, безумовно, був Олесь Гончар. Його уява не створювала вигадки, тобто фікції (англійською мовою художню творчість так і називають – fiction), – він писав з натури, і прототипами героїв його оповідань і повістей були реальні українські люди. Пояснення цьому можна знайти у його «Корінні», яке має підзаголовок «Спогади про автора роману «Вир» Григорія Михайловича Тютюнника», хоча насправді цей твір переходить рамки власне спогадів і відкриває таємницю творчої робітні не тільки його старшого брата, але і його самого. Отже, реалізм і рівень таланту – ось і все, що можна назвати дисидентським у Григора Тютюнника.
Причиною відходу у вічність, як на мене, був глибоко внутрішній конфлікт в самій особистості Григора Тютюнника – конфлікт між його дивовижною скромністю й завищеною самовимогливістю (ось чому він багатьом здавався неговірким, замкнутим і навіть похмурим), з одного боку, й колосальною силою волі, яка нуртувала в його душі (не намагайтеся мене переконати в тому, що якби він, мовляв, справді мав силу волі, то не зловживав би алкоголем) – з другого. Психологи уже не раз довели, що піти на самогубство може лише людина відчайдушна, людина сильної волі.
Два десятиліття йшов Григір Тютюнник до свого визнання. Писав небагато, друкувалося ще менше – по кілька оповідань на рік. Раз на кілька років складалася чергова книжка оповідань і повістей. Писучі й плідні сучасники Григора Тютюнника за такий же час ухитрялися писати й публікувати відповідну кількість досить грубих романів. Їм невтямки було, що величина таланту вимірюється не кількістю, а якістю написаного і опублікованого. Якість написаного і опублікованого Тютюнником перевершує відповідні показники будь-якого із його сучасників. Будь-якого!
На відміну від своїх колег по перу, Григір Тютюнник ніколи навіть не мріяв про офіційне визнання свого таланту, а ознакою цього офіційного визнання за радянської влади було одне – премії. Хоч маленька, але премія. Не кажучи вже про ордени й медалі. На Державну премію УРСР імені Т.Г. Шевченка (Шевченківську премію) талант Григора Тютюнника, ну, ніяк не тяг, бо зображувані ним життєві колізії й характери явно не відповідали засадам «соціалістичного реалізму» та критеріям, окресленим у «Моральному кодексі будівника комунізму» та численних постановах комуністичної партії й радянського уряду про літературу й мистецтво.
Разом з тим, з роками Григір Тютюнник вийшов на той рівень літературної творчості й популярності в Україні та за її межами, що вже не можна було не помічати його присутності в усій радянській літературі. Усі офіційно визнані таланти розуміли, що Тютюнник вивищується над ними, і це вивищення ніяк не можна нівелювати навіть найталановитішими спробами посунути його особистість з першого ряду у другий (згадаймо оте принизливе Гончареве «наш український Шукшин»!), і що з цим вивищенням треба принаймні миритися, а отже – виділяти Тютюнникові бодай якусь із другорядних премій.
Так Григір Тютюнник опинився серед претендентів на літературну премію в галузі літератури для дітей, освячену іменем Лесі Українки. Звичайно ж, ту премію йому було присуджено. Звичайно ж, присудження тієї премії було повною несподіванкою для новоспеченого лауреата, який писав свою геніальну прозу тому, що не міг не писати, а не тому, що розраховував на якісь премії. І тут час наголосити ще раз на уже означених вище дивовижній скромності й завищеній самовимогливості Тютюнника.
Пригадую, як у вузькому оточенні Григора Тютюнника невдовзі після його самогубства, обговорювалося, буцімто напередодні вручення йому премії імені Лесі Українки під час відзначення події за місцем роботи Тютюнника, він висловлювався щось на кшталт того, що він дуже розгублений і навіть не знає, що і як сказати при врученні йому тієї премії. Оця невимовна розгубленість перед необхідністю публічного офіційного виступу як вислід непублічності, інтимності, якщо хочете, Тютюнникового таланту й загнала його в той кут, з якого він бачив тільки один вихід – позбавити себе життя, а отже – й необхідності оголювати на людях свою душу.
Чи справді цей вчинок був проявом соціального чи, тим більше, політичного протесту? Не думаю. Неговіркий у повсякденному житті, Григір Тютюнник навіть напідпитку умів тримати себе в руках і не розпускати язик чи руки, що переводило б його в категорію політичних противників системи – дисидентів. Як приклад невимушеного дисидентства я міг би назвати вчинок композитора Бориса Буєвського, який напідпитку зірвав червоний прапорець і кинув його під ноги (ходили чутки, що він ще й потоптався по ньому). У мене не повертається язик записати Тютюнника навіть у число суто літературних дисидентів, бо він, як і Василь Шукшин в Росії, таким не був. Просто Григір Тютюнник був настільки великим талантом, який не вміщувався в прокрустове ложе «соціалістичного реалізму», як свого часу не вписувалися в рамки відповідних епох його найвидатніші попередники (Тарас Шевченко, Леся Українка, Іван Франко, Василь Стефаник…) і які – зауважте це! – вирізнялися надзвичайною скромністю.
Як і Тютюнникові, мені не пощастило бачити В. Шукшина живим, але я особисто знав кількох людей з його близького оточення (зокрема, Григорія Буркова), і ці люди у своїх спогадах відначають дивовижну непублічність, ба навіть соромливість Шукшина. Багатьма це буде сприйнято як неправдоподібне, але коли мені трапилося особисто познайомитися й поспілкуватися із Володимиром Висоцьким, що мені одразу впало у вічі, так це його непублічність, сором’язливість і незахищеність. До речі, такою ж непублічністю, сором’язливістю й незахищеністю вразив мене й такий український геній, як Іван Козловський, в дім якого я був вхожий в мої студентскі роки.
Отже, у випадку із Григором Тютюнником маємо ситуацію, коли свою непублічність і сором’язливість він міг захистити лише в один спосіб – відібравши собі життя.
… Улітку 1989 року мені довелося взяти участь в урочистих заходах з нагоди 60-річчя від дня народження Василя Шукшина на Алтаї. Там я виступив із доповіддю про сприйняття творчості Шукшина в Україні, і в тій доповіді найбільше уваги було приділено перекладам Григора Тютюнника.
Володимир Іваненко
