До нього мене привів тато. Спочатку завдяки телевізору. Як пристрасний вболівальник, він усіх з того легендарного «Динамо» називав «лебедиками». Тож перший раз Фоменко прийшов до мене «лебедиком». А вже вдруге – титаном на полі львівського стадіону тоді ще «Дружба».
Тато взяв мене з собою на бортову вантажівку з такими ж, як він, палкими вболівальниками до Львова за сто з гаком кілометрів — на футбол «Динамо» з «Карпатами». Власне, всі вони з того «Динамо» тоді здалися зблизька мені, пацану, титанами. Зовсім не телевізійними, як то 
прийнято в нинішніх. І Рудаков, і Трошкін, і Фоменко, і Матвієнко, і Решко… Певно, тому, що були ними. Були титанами.
І був серед них Фоменко – дуже мобільний центральний захисник, який там у своїй зоні «перекушував» все, що можна і не можна було «перекусити». Дуже добре грав головою, а ще жоден суперник не міг його вивести з себе. Ця холоднокровність Фоменка була його футбольним почерком, а потім – життєвим кредо. А може й навпаки: спочатку – кредо, а потім – почерком. Бо чи вигравав Фоменко, а чи програвав – завжди залишався незворушним.
І футболістом, і вже потім – тренером. І, каюся, я також був серед тих мільйонів вболівальників, хто хотів оту Фоменкову незворушність пробити 19 листопада 2013-го через вибрану ним тактику збірної України на матч-відповідь з французами, який ми ганебно програли у Парижі, хоч перед тим вдома за чотири дні до того на «Олімпійському» в першому матчі рознесли «півнів» — 2:0.
А може так і повинно бути – справжні майстри і мають такими бути – незворушними. Знати собі ціну. Надто, коли оточуючі понастворювали собі уявних і несправжніх. І живуть з ними, і тішаться. Містерами називають. Коли свої поруч. Титани.
Володимир Стефанець
