Ексклюзивна хвиля

Все почалося з батькової радіоли

По тридцяти роках Незалежності все більше і більше плодиться героїв, сміливців і відчайдухів. Воно, звісно — геройствувати легше заднім числом. Що ж до мене особисто, то я героєм не був – вихований радянськими школою та університетом, та ще й завжди знаком застереження стояв страх батьків через мій радикалізм, адже вони краще за мене знали трагічні сторінки історії нашого роду, я тоді не вірив у швидку незалежність України. Хотілося, звичайно, але думав, що то хіба мої внуки дочекаються. А ось Левко Лук’яненко попри табори і тюрми завжди вірив у нашу незалежність.

Я ж мав до нього інтерес ще відтоді, коли батькові за гарування у колгоспі «Прогрес» подарували радіолу і він у перший же день, «замочивши» її, став налаштовувати на закордонні голоси. Крізь траскотіння глушилок почули про політв’язня Левка Лук’яненка. Він одразу став для нас близьким, бо ж в Авдіївці працювала вченим агрономом по картоплярству його сестра Зіна, що жила у «фінському» будиночку.

Коли ж Левка Лук’яненка випустили із Сибіру, а я став працювати у чернігівській обласній газеті «Комсомольський гарт», то й наважився зробити з ним публікацію. А що, оно ж уже гласність, перебудова. Надворі — 1989 рік!

Зустрілися. Я написав статтю. Але ж всі публікації тоді проходили через пильні очі офіційного цензора, був такий у нас, у Чернігові Зелінський (без натяків). І ось, щоб пройти між Сціллою цензури і Харібдою правди, я придумав та узгодив із Левком Григоровичем такий план: протиставити цитати Лєніна цитатам Лук’яненка. Розрахунок був простий: Лєнін всім приївся давно як гірка редька, а думки дисидента звучали свіжо і зачіпали читача за живе. План цей не дуже сподобався моєму візаві, але він спрацював. Ба, більше – навіть у КДБ, куди мене спрямував цензор разом зі статтею, його не розкусили. Та й навіть у чернігівському КДБ не стали самі визначати долю статті – відправили в Київ.

Ще, пригадую, повели мене до начальника чернігівського КДБ на ім’я Черніков, і той питає: а як ви ставитеся до українського націоналізму? Ну, я не був настільки наївний, щоб відповідати ствердно, почав розказувати про утиски української мови у Чернігові, де тільки одна школа була з українською мовою навчання. На тому й розійшлися.

Невдовзі з Києва надходить чергова порція правок червоним олівцем. За мною чернігівське КДБ посилає «Волгу» і везе з редакції до «контори», аби ознайомити з помітками київських «товаришів». Я мав нахабство не з усім погоджуватись, і тоді це вже сприймалося терпимо. А після розмови відмовився від їхнього авто – мовляв, хочу пройтися. Тільки-но вийшов, як за кілька кроків бачу… Левка Лук’яненка, він, виявляється, на мене терпляче очікував. З ним ми вже узгоджували правки, на які я погодився в КДБ. Це комічно виглядало, але комічно зараз, а тоді було не смішно…

Врешті після тривалих правок та узгоджень двох протиборчих сторін в «Комсомольському гарті» вийшла таки стаття із заголовком-лозунгом «Галас Україні не поможе!». Це була перша публікація про Левка Лук’яненка в легальній радянській пресі. Пригадую, наступного ранку у фойє видавництва зустрічає мене наш відповідальній секретар із переляком у очах: «Ти уявляєш, про твою статтю «Голос Америки» розказував!».

Звісно, вона була на позір проти Лук’яненка, але отой мій прийом протиставлення цитат спрацював, і читачі спрагло та боязко вчитувалися у гострі, як шабля, думки Левка Лук’яненка. Щоправда потім, багато років поспіль, як тільки загострювалась якась політична ситуація навколо моєї скромної особи, десь із феесбешних загашників мої противники витягували цю статтю та розмахували нею. Аж доки сам Левко Григорович на зустрічі в чернігівській книгарні «Інтермеццо» не розповів про обставини її появи та наговорив мені панегіриків, які й зупинили спекуляцію.

До речі, щодо кадебіста Герасименка, який безпосередньо «працював» зі мною по тій статті, то він всю свою кар’єру побудував на переслідуванні Лук’яненка. Але закінчив своє життя… охоронцем стенду про політв’язня, бо після виходу на пенсію влаштувався в історичний музей, якраз до зали, де розповідалося про тоталітарні утиски. Завжди кажу, що Бог має почуття гумору…

Мені запам’яталася ще й така деталь однієї з моїх розмов з тим Герасименком. Він питає (чи випитує?): чи не знаю я такого поета — Івана Коваленка, що жив у Чернігові, на Лісковиці. Я справді не знав. І раптом Герасименко читає його вірш, де йдеться, що окупанти все відібрали в українців – і нафту, і газ, і свободу, а рефреном звучать слова — «залишили гопака!». Коли я побачив з яким запалом і натхненням підполковник КДБ читає цього антирадянського вірша, то подумав: «Е-е, та і в тебе не все українське випалено, щось іще жевріє…».

Українська історія і складна, і дуже цікава! В усякому разі життєвий подвиг Левка Лук’яненка потверджує: незалежність нам не з неба впала, як манна для біблійних євреїв, а виборювали її у важкій, кривавій і довгій боротьбі.

Василь Чепурний, «ГРІНЧЕНКО-інформ»

1 Коментар

  1. Анатолій Пінчук

    Так! Мій світогляд значно розширився, коли влітку 1967 року на свою першу офіційну зарплату, отриману під час виробничої практики, я придбав радіолу «Чайка» (з короткохвильовим діапазоном!)…
    Відтоді все прочитане в радянських газетах порівнювалось з «голосами», а вже потім з’являлась моя особиста думка.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.