Суспільство

Бабине літо…

Бабине літо… Викопувала жоржини, розкладала їх бульби на просушку, готувала грядки для підзимнього посіву цибулі та зелені. І поволі передумувала свої думки про такі ж сонячні осінні дні на бабусиному подвір’ї.
— Бабоооо!
— Га?

Баба Маруся лупить палицею по висохлих соняшникових капелюшках. Крупні чорні насінини весело випурхують на простелене на спориші рядно. Мені не нудно, бо тихцем винесла з хати друшляк і за бабиною спиною заліплюю його дірки віконною замазкою. Буде ківшик, от! Але мене непокоїть одне питання. І я його озвучую:
— А баба Варка — дурна?
— Чого б то? — дивується баба Маруся, припиняючи стукати і повертаючись до мене. Швидко ховаю друшляк у високому спориші.

— Вона каже, що треба тебе називати «бабушка». А я кажу що «баба» — це як «мама», я ж її не називаю «мамушка»!
— Ну, то називай!
— Ну, да, а люди скажуть що я дурноверха!

Бабуся повертається до соняхів і б’є двома капелюшками ніби у литаври. Плечі її чомусь трясуться. Сміється! Ну, от! Дивні ці дорослі. Хіба з ними можливо поговорити на серйозні теми?

Заліплюю останні дірки. Ловкий ківшик! Забираюся на шовковицю і згори спостерігаю як баба Маруся просіває вибите насіння через решето. Під решетом крутиться маленький сірий вихрик із сміття, а зверху лишаються тільки добірні насінини. Ех, жаль що друшляк заліпила, могла б теж насіння провіювати…

Над жовтими верхівками дерев — синє та глибоке осіннє небо, перекреслене білою смужкою. Ось маленький сріблястий літачок у високості, переходячи на надзвукову швидкість, видає громоподібний вибух.

— А трясця б тебе бухкала! — звично погрожує небу палицею бабуся. Зсипавши насіння у торбину, йде до кабиці (літньої плити), де торохтить каструлями і кришками. Потім стелить на шпориші плюшовки та куфайки, сідаємо на них обідати. Згодом лягаємо там же на осонні простонеба відпочити. Я щебечу про те як люблю бабу Марусю і коли виросту куплю їй великий будинок.

— Скоро вже, скоро у мене буде нова хата, — погоджується бабуся. І я чую в її голосі пронизливо сумні нотки, від яких розвіюється затишок у моєму дитячому світі — так, наче я прищемила дверима не пальця, як минулого разу, а краєчок душі.

… Блискучі, наче нитки на вельоні, павутинки пливуть над світом як і в далекому дитинстві. Земляки передають що бабина остання «оселя» заросла акацією. А я ніяк не доїду. Після війни доведеться давати лад не з сапою, а з сокирою. І небо зараз не радує літаками. Не хочеться повертатися у дійсність, та куди від неї подінешся: знову над бабиним літом виє сирена повітряної тривоги.

Євдокія Тютюнник

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.